Джон спалахнув гнівом.
— Авжеж ні, пане великий шафарю — я посаджу їх шити мереживну білизну! Певно ж, вони будуть навчатися зі зброєю. Також збивати масло, рубати дрова, вигрібати стайні, виливати нічні горщики, бігати з листами… але у вільний від цих обов’язків час їх навчатимуть списа, меча і довгого лука.
Марш зачервонівся темнішою барвою.
— Хай князь-воєвода пробачать мені відверті слова, але м’якших я не знайду. Те, що ви пропонуєте, є ніщо інше, як зрада. Вісім тисяч років братчики Нічної Варти стояли на Стіні, захищаючи її від дичаків. Нині ви хочете пропустити їх на південь, дати притулок в наших замках, нагодувати, вдягти і навчити битися. Воєводо Сніговію… невже я мушу нагадувати вам, що ви склали присягу?
— Я пам’ятаю присягу, яку склав, — мовив Джон. — «Я — меч у темряві. Я — вартовий на мурах. Я — вогонь, що розганяє холод, світло, що приносить ранок, ріг, що пробуджує сплячих, щит, що боронить царину людей.» А ви, пане, проказували ті самі слова, коли складали свої обітниці?
— Панові князю-воєводі відомо, що так.
— Ви певні, що я чогось не забув? Приміром, про короля, про його закони? Про те, як ми маємо захищати кожен вершок королівських володінь, чіплятися за кожен зруйнований замок? Нагадайте мені слова цієї частини присяги.
Джон почекав на відповідь. Її не було.
— Я — щит, що боронить царину людей. Ось які ми з вами проказували слова. То скажіть мені, пане великий шафарю: хто є ці дичаки, коли не люди?
Бовен Марш розтулив рота, але не вимовив ані слова. Шиєю його поповзла бурякова барва.
Джон Сніговій одвернувся од нього. Останнє світло сонця почало тьмяніти. Джон подивився, як тріщини на Стіні міняються з червоних на сірі й чорні — з вогняних блискавок на річки чорного льоду. Там унизу пані Мелісандра скоро запалить ніч-варту і читатиме свій звичний переспів: «Господи Світла, оборони нас, бо ніч темна і повна жахіть».
— Зима насувається, — нарешті мовив Джон, порушивши незграбну мовчанку. — А з нею насуваються білоходи. Зупинити їх ми можемо лише тут, на Стіні. Бо Стіну збудовано саме на те, щоб їх зупиняти… але на Стіні мають стояти люди. Нашу суперечку скінчено. Нам ще багато треба зробити, перш ніж відчинити браму. Тормунда з його людьми потрібно нагодувати, вдягти і оселити в помешканнях. Чимало серед них буде хворих і змучених голодом. Цих я ввіряю вам, Клідасе. Врятуйте стількох, скількох зумієте.
Клідас блимнув підсліпуватими рожевими очицями.
— Зроблю все, що зможу, Джоне… тобто пане князю-воєводо.
— Нам знадобляться усі вози, гарби та хури, щоб перевезти вільний нарід до їхніх нових домівок. Отеле, подбайте про це.
Ярвик похмуро скривився і відповів:
— Авжеж, князю-воєводо.
— Ви, пане Бовене, збиратимете вхідне мито. Золото, срібло, бурштин, гривні, обручі й намиста. Порахуйте, складіть гарненько і подбайте, щоб усе дісталося Східної Варти без втрат.
— Авжеж, воєводо Сніговію, — відповів Бовен Марш.
А Джонові подумалося: «Лід, — сказала вона, — і кинджали у пітьмі. Червона замерзла кров і оголена сталь.»
Долоня мечової руки сама собою згиналася і розгиналася. Здіймався вітер.
Серсея
Кожна ніч здавалася холоднішою за попередню.
Келія не мала ані комина, ані жарівниці. Єдине вікно було надто високо розташоване, щоб бачити з нього бодай щось, і надто вузьке, щоб з нього вилізти… зате достатньо широке, щоб пускати нічний холод. Першу сорочку, яку їй дали, Серсея розірвала на шматки, вимагаючи повернути їй власний одяг. Та натомість мусила мерзнути оголена. Коли їй принесли другу, вона хутко натягла її через голову, ще й подякувала, давлячись вимушеними словами.
Вікно пропускало ззовні також і шум. То був єдиний спосіб королеві дізнатися, що відбувається у місті — септи, які приносили їй їжу, не розповідали-бо геть нічого.
І це дратувало її найбільше. Хайме мав скоро з’явитися їй на порятунок… але як вона дізнається, коли саме? Серсея мала надію, що братові стане розуму не покинути військо позаду і не примчати на самоті — адже йому знадобиться кожен меч, щоб дати ради Бідолахам, які оточили Великий Септ. Вона щоразу запитувала про свого близнюка кожну зі своїх наглядачок, але жодна не відповідала. І про пана Лораса теж питала — за останнім почутим нею звітом він помирав на Дракон-Камені від ран, завданих йому в приступі замку. «Хай би вже помер, — думала Серсея, — і то якнайшвидше.» Смерть малого означала б порожнє місце у Королегвардії, яке могло стати її порятунком. Але септи так само зберігали мовчання про Лораса Тирела, як і про її брата.