Царські помешкання стояли тихі, принишклі. Гіздахр не зайняв їх, натомість обравши собі у серці Великої Піраміди власні покої — зусібіч оточені товстелезними цегляними стінами. Меццара, Міклаз, К’єзза, решта юних чашників і чашниць — насправді заручників і заручниць, про що Селмі з королевою не надто любили згадувати, бо прихилилися до малечі серцем і душею — пішли разом з царем, а Іррі та Джихікі приєдналися до решти дотракійців. Лишилася тільки Місандея — крихітна покинута примара, що самотньо блукала королевиними покоями на самій верхівці піраміди.
Пан Барістан повільним кроком вийшов на терасу. Небо над Меєрином мало колір плоті трупа — тьмяне, біле, важке скупчення хмар від одного виднокраю до іншого. Сонце геть сховалося за цією непроникною стіною; вранці воно зійшло, ніким не бачене, і мабуть, так само закотиться ввечері. Ніч буде жарка, вогка, задушлива, липка — того штибу, коли людині бракує ковтка повітря. Вже три дні збиралося на дощ, але досі не впало ані краплі. «Дощ буде полегшенням. Може, змиє бруд з цього міста.»
Звідти, де стояв, Барістан бачив чотири менші піраміди, західні мури міста і табір юнкайців на березі Невільницької затоки, з якого вгору звивався, наче велетенський змій, товстелезний стовп диму. «Юнкайці палять мертвих, — здогадався він. — Їхнім обложним табором скаче бліда кобила.» Незважаючи на все зроблене королевою, хвороба поширювалася і в місті, і за його мурами. Меєринські базари позакривалися, вулиці спорожніли. Цар Гіздахр дозволив бійцівським ямам лишитися відчиненими, але натовпу в них майже не було. Казали, що меєринці цураються навіть Храму Грацій.
«Невільникарі знайдуть спосіб і в цьому звинуватити Даянерис» — гірко подумалося панові Барістану. Він майже чув шепіт — Великих Хазяїв, Синів Гарпії, юнкайців; усі вони оповідали один одному про смерть королеви. Половина міста вже повірила їм, хоча й не мала наразі сміливості проказувати уголос. «Та скоро, гадаю, все зміниться.»
Пан Барістан почувався дуже втомленим, дуже старим. «Коли встигли спливти всі ці роки?» Останнім часом, коли він нахилявся напитися з тихої криниці, то бачив у глибині води обличчя якогось незнайомця. Коли це навколо його ясних блакитних очей з’явилося стільки воронячих лапок? Чи давно волосся його обернулося з сонячного на снігове? «Багато років тому, старий дурню. Ба вже десятиліть.»
І все ж день його висвячення на лицаря після турніру в Король-Березі, здавалося, минув тільки учора. Він і досі пам’ятав доторк меча короля Аегона до свого плеча — легкий, мов поцілунок юної діви. Слова застрягали йому в горлі, коли він проказував обітниці. На бенкеті того ж вечора новий лицар їв реберця дикого вепра, спечені по-дорнійському з драконоперцями — такі гострі, що спалили йому всю горлянку. І сорок сім років по тому смак ще не зник з його пам’яті, хоча тепер він не сказав би, що їв на вечерю десять днів тому, навіть якби від цього залежала доля всього Семицарства. «Напевне, вареного собаку. Чи ще якусь тутешню гидоту.»
Вже не вперше Селмі дивувався з вибриків долі, що закинула його у таку далечінь. Він був вестероським лицарем, уродженцем Дорнійського Порубіжжя у штормовому краї. Його місце було в Семицарстві, а не тут, на спекотних берегах Невільницької затоки. «Я ж приїхав забрати Даянерис додому.» І втратив її так само, як втратив її батька та брата. «Навіть Роберта. Йому я теж не прислужився так, як мав би.»
Можливо, Гіздахр мав більше мудрості, ніж йому здавалося. «Десять років тому я б заздалегідь утямив, що хоче зробити Даянерис. Десять років тому мені б вистачило спритності її зупинити.» Але лицар тільки витріщався зачудовано, поки вона стрибала у яму, вигукуючи своє ім’я, а потім схаменувся і зробив марну спробу наздогнати її криваво-червоними пісками. «Я став старий та повільний.» Не диво, що Нахаріс має зухвалість величати його «паном дідуганом». «Та чи Дааріо рухався б хутчіше, якби того дня був при боці королеви?» Селмі був певний, що знає відповідь, хоча вона йому і не смакувала.
Минулої ночі йому знову наснилося все побачене тоді: Бельвас на колінах вибльовує жовч і кров, Гіздахр заохочує мисливців на дракона, чоловіки та жінки тікають нажахані, штовхаються на сходах, лізуть одне через інше, верещать і волають. А Даянерис…