«Її волосся палало. У руках вона тримала батіг, а ще волала, скільки було сили… і раптом полетіла геть на драконовій спині.» Пісок, збурений Дрогоном при зльоті, вжалив пана Барістана в очі, але і крізь серпанок сліз він зуміг роздивитися, як чудовисько вилетіло з ями, плеснувши широкими чорними крилами по плечах спижевих воїнів при брамі.
Решту він дізнався згодом. За брамою купчилася і тіснилася велетенська юрба. Знавіснілі од запаху дракона, нажахані коні ставали дибки і махали навсібіч закутими у залізо копитами. Перекидалися та плюндрувалися ятки з ласощами і панські ноші; людей збивали додолу і затоптували на смерть. Летіли списи, бриніли тятиви арбалетів; деякі зі стріл знайшли ціль. Дракон навіжено вигнувся у повітрі, пускаючи дим з ран; дівчина відчайдушно вчепилася йому за спину. І тоді Дрогон випустив вогонь.
Мідні Звірі збирали трупи решту дня і майже всю ніч. Остаточний рахунок склав двісті чотирнадцять убитими і втричі більше пораненими або обпеченими. Дрогон на той час вже зник з міста, востаннє бачений високо над Скахазадханом — казали, що летів на північ. Від Даянерис Таргарієн не знайшли ані сліду, ані звістки. Дехто божився, що бачив її падіння. Інші наполягали, що дракон поніс її геть і зжер. «Але всі вони помиляються.»
Пан Барістан знав про драконів не більше, ніж кожна дитина дізнається з казок матері. Зате він знав Таргарієнів. Даянерис полетіла на тому драконові верхи — так, як за старих часів Аегон літав Балеріоном.
— Чи не полинула вона, часом, додому? — спитав він сам себе уголос.
— Ні, — промуркотів тихий голос позаду. — Вона б так не вчинила, пане. Вона б не полетіла додому без нас.
Пан Барістан рвучко обернувся.
— Місандеє, дитино… чи довго ти там стоїш?
— Недовго. Ся-одна шкодує, що потурбувала вас. — Дівчинка завагалася. — Скахаз мо’Кандак бажає перемовитися з вами.
— Голомозий? Ти з ним говорила? — Це був зайвий поспіх, наразі непотрібний. Між Скахазом та царем точилася глибока ворожнеча, і дівчинка мала досить розуму, щоб це знати. Скахаз відверто висловлював своє невдоволення шлюбом цариці; Гіздахр навряд чи про це забув. — Він тут? У піраміді?
— Коли бажає, то так. Він приходить і зникає, пане.
«Авжеж. Як інакше?»
— Хто сказав тобі, що він бажає зі мною говорити?
— Один з Мідних Звірів. У личині сови.
«Він був совою, коли говорив до тебе. А зараз може бути шакалом, тигром чи лінивцем.» Пан Барістан незлюбив личини від самого початку, а нині майже їх ненавидів. Чесній людині нема чого ховати обличчя. Але Голомозий…
«Що він собі думає?» Коли Гіздахр віддав провід над Мідними Звірми своєму родичеві Маргазові зо’Лораку, Скахаза поставили річковим старостою — наглядачем над усіма переправами, водочерпальними пристроями та зрошувальними рівчаками уздовж Скахазадхану на дві з половиною сотні верст. Але Голомозий відмовився від цього стародавнього та шанованого уряду, яким його вважав Гіздахр, і натомість віддалився на спочинок у не надто пишну піраміду Кандак. «Без захисту королеви він піддає себе чималій небезпеці, коли з’являється тут.» А якщо пана Барістана побачать за розмовою з ним, підозри впадуть і на лицаря.
Йому не подобався присмак, яким усе це відгонило: зрадою, плітками, брехнею, змовами у пітьмі. Усім тим, що він так сподівався залишити позаду — разом із Павуком, Мізинцем та людцями їхнього штибу. Барістан Селмі не був завзятим книжником, але нерідко гортав сторінки Білої Книги, де записано було вчинки та діяння його попередників. Деякі з них були відважними звитяжцями, інші — слабкодухими, підступними, а коли й боягузливими. Більшість мало відрізнялися від решти чоловіків — ну хіба що спритніші та дужіші за багатьох, майстерніші з мечем та щитом, але так само беззахисні перед власною пихою, марнославством, хіттю, закоханістю, люттю, ревнощами, жагою золота, спрагою до влади і рештою вад, властивих усім смертним. Найкращі поборювали свої вади, виконували свій обов’язок і гинули з мечем у руці. Найгірші…
«Найгірші були ті, які грали у гру престолів.»
— Ти зможеш ще раз знайти ту саму сову? — запитав лицар Місандею.
— Ся-одна може спробувати, пане.
— Скажи йому, що я зустрінуся… з нашим приятелем… після заходу сонця коло стайні.
Головні двері піраміди на заході сонця зачинялися і замикалися засувами. У стайні тієї години має бути тихо.