— Близно! Вельможний Єззан має потребу в чистій свіжій воді. Візьми двох людей і принеси стільки відер, скільки зможеш. І то хутко!
Вояки спинили гру. Близна зіп’явся на ноги, суплячи чоло.
— Ти що сказав, курдупелю? За кого ти себе маєш?
— Ти знаєш, за кого. Я Йолло, один з коштовних улюбленців нашого хазяїна. А тепер роби, що тобі сказано.
Вояки зареготали.
— Ну ж бо, Близно, — піддражнив один, — давай хутенько! Єззанова мавпа віддала тобі наказ.
— Ти не наказуєш воякам, що робити, — грізно забурчав Близна.
— Воякам? — зобразив подив Тиріон. — Я тут бачу лише рабів. У таких самих нашийниках, як мій.
Лютий лящ тилом долоні, завданий Близною, кинув Тиріона на землю і розсік йому губу.
— Це Єззанові нашийники. Не твої.
Тиріон витер кров з розсіченої губи тилом власної долоні. Спробувавши встати, він упав назад на коліна, бо під ним підломилася нога. Підвестися він зумів лише з поміччю Копки.
— Смакота каже: хазяїнові потрібна вода, — заскиглив він так жалюгідно, як зумів.
— Смакота хай вграє сама себе — має-бо все, що для того треба. Ми не слухаємо наказів химерних почвар.
«Авжеж» — подумав Тиріон. Навіть серед рабів були свої вельможі та посполиті, цього він навчився швидко. Дівчур довго був коханим звірятком господаря, подарованим особливою ласкою та прихильністю, і за те інші раби вельможного Єззана люто його ненавиділи. Вояки звикли приймати накази лише від господаря та поставленого ним наглядача. Але Няньо помер, а Єззан був надто хворий, щоб призначити наступника. Що ж до трьох небожів, ті хоробрі та вільні воїни при першому ж тупоті копит блідої кобили пригадали нагальні справи деінде і здиміли без сліду.
— В-води, — простогнав Тиріон, зігнувшись і судомлячись. — І не річкової, каже цілитель. Чистої, свіжої, солодкої.
Близна гнівно загарчав:
— То сам по неї йди! Зі своєю мавпою! І то хутко!
— Ми? — Тиріон перекинувся з Копкою безнадійним, повним відчаю поглядом. — Але ж вода важка. Ми не такі дужі, як ви. Можна хоч візка взяти? Того, який мули тягають?
— Ноги свої бери, почваро.
— Та ж нам доведеться разів десять туди-сюди ходити!
— Ходи хоч сто. Мені з дупи накласти.
— Та нас же лише двоє… ми не принесемо стільки води, скільки треба хазяїнові.
— То бери свого ведмедя, — буркнув Близна. — Як на мене, він лише на те і годиться, щоб воду носити.
Тиріон обережно відступив назад і мовив:
— Як скажете, хазяїне.
Близна задоволено вишкірився. «Хазяїн. Йому до смаку. Авжеж.»
— Морго, ану принеси ключі. А ти, курдупелю, наповниш цебра і хутко назад. Сам знаєш, що роблять рабам, які пробують утекти.
— Неси цебра, — звернувся Тиріон до Копки, а сам пішов з названим Морго вивести пана Джорага Мормонта з клітки.
Лицар не надто добре звикав до полону. Коли його кликали зіграти ведмедя і понести красну діву до полону, він відбував виставу абияк, похмуро і мляво човгаючи ногами — якщо взагалі зізволяв опуститися до лицедійства. Хоча тікати він не намагався і полонителям опору не чинив, та накази їхні часто зневажав, бурмочучи собі під ніс тихі прокльони. Ніщо з цього не припало до смаку Няньові; своє незадоволення він показав ясніше нікуди тим, що посадовив Мормонта у залізну клітку і щовечора, коли сонце сідало у Невільницьку затоку, наказував бити. Лицар сприймав побиття мовчки і байдуже; єдине, що було чути — лайливе бурмотіння рабів, які його гамселили, та глухий ляск київ по розбитій, напухлій, вкритій синцями та саднами плоті.
«Він — порожня шкаралупа, — подумав Тиріон, коли вперше побачив, як лупцюють лицаря-здорованя. — Треба мені було стримати язика і дозволити Заріні його купити. Може, мав би легшу долю, ніж тут.»
Мормонт вибрався з тісної клітки скарлючений і зсудомлений, мружачи обидва чорні запухлі ока, зі спиною, вкритою кіркою засохлої крові. Обличчя, набрякле і розтовчене, ледве скидалося на людське. З одягу на ньому була тільки перепаска — брудна жовта ганчірка на стегнах.
— Носитимеш їм воду, — наказав йому Морго.
Єдиною відповіддю від пана Джорага був понурий погляд байдужих очей. «Напевно, декому краще померти вільним, ніж жити рабом.» На щастя, Тиріон не страждав на ту саму дурну хворобу. Та якщо Мормонт уб’є Морго, інші раби можуть і не побачити різниці.
— Ходімо! — поспіхом мовив він, поки лицар не вчинив чогось занадто хороброго і занадто дурного.