«Ще одна фатальна помилка.»
— Тоді я довірятиму так само.
— «Золота Дружина» рухається до Волантису просто зараз, як ми оце з вами балакаємо. А там чекатиме на прибуття нашої королеви зі сходу.
«Під золотом — лихий булат? Отакої!»
— Я чув, що «Золота Дружина» уклала угоду з одним із Вільних Міст.
— З Миром. — Іліріо хитро посміхнувся. — Але угоди, трапляється, розривають.
— Одначе з сиру люди наживають більше грошей, ніж я думав, — зазначив Тиріон. — Як це вам вдалося?
Магістрат змахнув товстими пальцями.
— Якісь угоди пишуться чорнилом, якісь кров’ю. Більше я нічого не казатиму.
Тиріон поміркував над почутим. «Золота Дружина» вважалася найкращим з вільних охочих полків. Заснував її близько століття тому Лихий Булат — байстрюк короля Аегона Негідного. Коли інший з Великих Байстрюків Аегона спробував відняти Залізний Престол у свого законно вродженого брата-зведенюка, Лихий Булат став за бунтівну сторону. Але Даемон Чорножар загинув на полі Червонотрав’я, а з ним — і його повстання. Прихильники Чорного Дракона, що пережили битву, але відмовилися схилити коліна, втекли за вузьке море — серед них молодші сини Даемона, сам Лихий Булат і ще кількасот безземельних тепер панів та лицарів, які невдовзі мусили продавати свої мечі, щоб прохарчуватися. Якісь вступили до лав «Битої Корогви», якісь пішли у «Другі Сини» або «Дівині Вої». Лихий Булат побачив, як сила дому Чорножар розвіюється на всі чотири вітри, і створив «Золоту Дружину», щоб утримати вигнанців та втікачів разом.
Відтоді й донині вояки «Золотої Дружини» жили й гинули у Спірних Землях, воюючи за Мир, Лис або Тирош у нескінченних та безглуздих дрібних війнах і мріючи про втрачені їхніми батьками землі. Вони були вигнанцями і синами вигнанців, позбавленими статків та непрощеними… але все ще грізними та вмілими воїнами.
— Схиляю голову перед вашим хистом до переконання, — мовив Тиріон до Іліріо. — Як ви вмовили «Золоту Дружину» стати на бік нашої милої королеви, коли вони упродовж трохи не всієї своєї історії билися проти Таргарієнів?
Іліріо відмахнувся від його зауваження, наче від мухи.
— Чорний, червоний — яка різниця? Однаково дракон. Коли Маелис Мерзенний загинув на Порогах, з ним скінчилася чоловіча гілка дому Чорножар. — Сирний король посміхнувся крізь розгалужену бороду. — А Даянерис подарує вигнанцям те, чого не змогли ані Лихий Булат, ані всі Чорножари. Вона приведе їх додому.
«Вогнем і мечем.» Саме такого повернення додому жадав і сам Тиріон.
— Десять тисяч мечів — справді королівський дарунок, що не кажи. Її милість має бути задоволена.
Магістрат коротко хитнув головою, здригнувши підборіддями.
— Я б не брався судити заздалегідь, що задовольнить її милість, а що ні.
«Розумно.» Тиріон удосталь надивився на вдячність королів. Чому королеви мають бути інакші?
Невдовзі магістрат міцно заснув, лишивши Тиріона наодинці з думками. А Тиріонові стало цікаво, що скаже Барістан Селмі щодо битися біч-обіч із «Золотою Дружиною». У Війні Дев’ятишагових Королів Селмі прорубав крізь їхні лави криваві просіки, а тоді вбив останнього самозванця-Чорножара. «Втім, бунт проти престолу кого тільки не вкладає в одне ліжко. Чи можна уявити чудернацькіших союзників, ніж я і оцей товстун?»
Сирний король прокинувся, коли вони зупинилися змінити коней, і послав по новий кошик харчів.
— Чи далеко ми вже заїхали? — спитав карлик, поки вони набивали шлунки холодним каплуном та перекускою, накришеною з моркви, родзинок, лимонів і помаранчів.
— Ми в Андалосі, друже мій. У тій самій землі, з якої прийшли ваші андали. А вони забрали її в волохатих людей, що жили тут перед ними — родичів волохатих ібенійців. Серце старовинного царства Хугора лежить північніше, а ми проминаємо південне його порубіжжя. У Пентосі цей край кличуть Плащиною. Далі на схід лежать Оксамитові Горби, куди ми і прямуємо.
«Андалос.» Свята Віра вчила, що колись пагорбами Андалосу ходили всі боги Седмиці у людській подобі.
— Батько сягнув рукою до небес і стягнув звідти сім зірок, — проказав Тиріон напам’ять, — і одну за одною поклав на чоло Хугора зі Схилів, утворивши осяйний вінець.
Магістрат Іліріо кинув на нього цікавий погляд.
— Не мав уяви, що мій малий друг так кохається у побожному віровченні.
Карлик здвигнув плечима.
— Та дитячі дурниці в голові лишилися. Я знав, як був малий, що лицаря з мене не вийде, і вирішив стати верховним септоном. Адже отой їхній кришталевий вінець додає людині стопу зросту. Я вивчав святе письмо і молився, аж ціпки на колінах набив, та мій духовний шлях добіг сумного кінця: я досяг певного віку і закохався.