— Хай думає, що хоче, аби переказав, що його просили, — відповів Квентин.
— Перекаже, нікуди не дінеться. Б’юся об заклад, і зустріч ваша теж відбудеться — хоча б на те, щоб Строкатий Килимок віддав тебе Мальованій Меріс, а вона засмажила твою печінку з цибулею. Було нам послухати Селмі. Коли Барістан Зухвалий каже тікати, розумна людина змащує салом п’яти. Треба пошукати корабля до Волантису, поки порт ще не зачинили.
Від самої лише згадки про подорож водою щоками пана Арчибальда поповзла зелена барва.
— Е ні, годі з мене кораблів. Та я краще до Волантису на одній нозі пострибаю!
«До Волантису, — подумав Квентин. — А тоді до Лису, а тоді додому. Тим самим шляхом, яким прибув сюди, і з порожніми руками. Загинуло троє хоробрих людей… і за віщо?»
Як хороше та солодко було б знову побачити Зеленокрівцю, відвідати Сонцеспис, Водограйні Сади, вдихнути чисте і свіже повітря Крицаку замість гарячих, вогких, гидких випарів Невільницької затоки. Квентин знав, що батько не скаже йому ані слова докору, але зневіра так і блищатиме у його очах. Сестра не ховатиме зневаги, Піщані Змійки різатимуть його посмішками, гострішими за мечі, а князь Крицак, його другий батько, який надіслав з ним власного сина, щоб уберегти від біди…
— Я не змушую вас лишатися тут, — мовив Квентин до друзів. — Батько поклав доручення на мене, а не на вас. Їдьте додому, якщо душа просить. Тікайте, як зумієте. А я залишаюся тут.
Здоровило здвигнув плечима.
— Ну то й ми з Пиєм залишаємося.
Наступного дня коло дверей князя Квентина з’явився Дензо Да-Хан з умовами зустрічі.
— Він згоден побачити вас завтра, коло прянищного базару. Шукайте двері з ліловим лататтям на них. Двічі постукайте і вимагайте волі.
— Згода, — мовив Квентин. — Зі мною будуть Арч та Геріс. Він теж може привести двох бійців, але не більше.
— Якщо ласка пана князя. — Слова були чемні, за звичаєм, але в голосі Дензо відчувався присмак люті, а у очах воїна-співця блищав зухвалий глум. — Приходьте на захід сонця. І дивіться, щоб за вами не стежили.
Дорнійці залишили Велику Піраміду за годину до темряви — на випадок, якщо заблукають у провулках чи не знайдуть лілове латаття. Квентин та Геріс мали на собі паси з мечами. Здоровило закинув келепа на ремені за свою широчезну спину.
— Ще не пізно облишити цю дурну вихватку, — казав Геріс, поки вони пробиралися смердючим провулком до старого прянищного базару. В повітрі потужно тхнуло сечею; десь попереду гуркотіли на бруківці оббиті залізом колеса гарби-труповозки. — Старий Білл Кістка, бувало, казав, що Мальована Меріс може розтягти смерть людини аж на поворот місяця. Ми їм збрехали, Квенте. Скористалися ними, щоб дістатися сюди, а тоді перебігли до «Буревісників».
— Нам так наказали.
— Але Строкатий ніколи не хотів, щоб ми вчинили так насправді, — устряг здоровило. — Інші його хлопці — пан Орсон, Дик Солома, Голобрід, Гіл Гайовий та інші — досі сидять у цюпі, а дякувати за те мають нам. Навряд чи Старому Килимкові це дуже припало до смаку.
— Авжеж, — погодився князь Квентин. — Зате йому до смаку золото.
Геріс зареготав.
— Шкода лишень, що в нас його катма! Ти віриш у цей мир, Квенте? Я — ні. Половина міста підносить хвалу драконоборцеві, а інша сичить і плюється кров’ю, як почує його ім’я.
— Курзу-Верзу, — буркнув здоровило.
Квентин насупився.
— Його звали Харгаз.
— Харгаз, Дурбас, Тулумбас… чи не байдуже? Я зву їх усіх Курзу-Верзу. І не був він ніяким драконоборцем. Лишень дозволив драконові засмажити свою дупу до чорної шкуринки.
— Він був хоробрий.
«А чи мені стало б мужності протистати чудовиськові з самим лише списом?»
— Принаймні, загинув не смертю боягуза.
— Він загинув з вереском болю, — відказав Арч.
Геріс поклав руку Квентинові на плече.
— Навіть якщо королева повернеться, вона однак буде побрана з чоловіком у шлюбі.
— А як дати цареві Курзу ляща моїм келепом, то вже не буде! — зауважив здоровило.
— Гіздахрові, — мовив Квентин. — Його звати Гіздахром.
— Один цілунок мого келепа — і всім стане байдуже, як його звали, — наполягав Арч.
«Вони не розуміють.» Його друзі втратили бачення справжньої мети тут, на сході. «Мій шлях лежить не до неї, а через неї. Даянерис — не винагорода сама по собі. Вона — лише спосіб здобути справжній скарб.»
— «Дракон має три голови» — так вона сказала мені. «Мій шлюб не мусить скінчити всі ваші сподівання» — так вона сказала мені. «Я знаю, навіщо ви тут. Заради вогню та крові.» Я маю в собі кров Таргарієнів — та ви й самі знаєте. Я простежую свій родовід аж до…