— Не втечуть, пане князю, — запевнив його Франклин Буйцвіт.
Конінгтон подивився, як усі розбігаються виконувати накази, тоді махнув Півмаестрові.
— Хальдоне! Ти забирай собі крукарню. Сього ж вечора я маю вислати листи.
— Сподіваймося, нам ще лишилися круки.
Навіть Галайда Гаррі не залишився байдужим до швидкості та спритності першої перемоги.
— Гадки не мав, що буде так легко, — мовив отаман-полковник, увійшовши з князем Джоном до великої трапезної та роздивляючись різьблений і визолочений Грифонів Престол, з якого правили у своїх володіннях п’ятдесят поколінь Конінгтонів.
— Буде важче. Наразі ми застукали їх зненацька. Вічно так не триватиме, навіть якщо Чорний Балак постріляє усіх круків у державі.
Стрікланд повитріщався трохи на вицвілі гобелени на стінах, вигнуті дугою вікна з безліччю дзвінкових шибок червоного та білого скла, риштунки зі списами, келепами та мечами.
— То хай приходять. Сей замок вистоїть і проти удвадцятеро численнішого ворога, ніж ми. Аби мати вдосталь харчів. То кажеш, тут є вхід і вихід просто морем?
— Так, унизу. Прихована в печері затока попід стрімчаком, яка з’являється лише за відпливу.
Але Конінгтон не мав наміру дозволяти оце «хай приходять». Грифонове Сідало був замок міцний, але невеличкий, і поки вони в ньому сидітимуть, теж здаватимуться невеличкими. Проте неподалік стояв інший замок — величезний і нездоланний. «Візьмемо його — держава здригнеться.»
— Перепрошую, отамане-полковнику. Мого вельможного панотця поховано під септом. Минуло надто багато років, відколи я востаннє за нього молився.
— Певно ж, пане князю. Не смію заважати.
Та коли вони розлучилися, Джон Конінгтон пішов не до септу. Натомість ноги понесли його на дах східної башти — найвищої у Грифоновому Сідалі. Видираючись туди, він згадував свої попередні походи нагору — кількасот з власним батьком, який полюбляв там стояти і роздивлятися ліси, скелі, море, втішаючись, що все бачене належить домові Конінгтон, і один-єдиний з Раегаром Таргарієном. Принц Раегар саме повертався з Дорну; він та його почет затрималися у замку на двотиждень. «Він був такий молодий тоді… а я ще молодший. Зелені хлопчаки…» На вітальному бенкеті принц узяв до рук арфу зі срібними струнами і заграв усім присутнім. «Пісню про кохання та лиху долю, — пригадав Джон Конінгтон, — і коли він відклав арфу, все жіноцтво у палаті лило річки сліз.» Та звісно, чоловіків пісня лишила байдужими — зокрема, батька, єдиним коханням якого була земля. Князь Армонд Конінгтон упродовж цілого вечора намагався навернути принца на свій бік у тяганині з князем Морігеном.
Двері на дах застрягли так міцно, що ніхто, вочевидь, не відчиняв їх вже багато років. Довелося добряче прикластися плечем; та коли Джон Конінгтон нарешті подолав опір і вийшов до зубців огорожі, огляд йому відкрився саме такий п’янкий, як він і пам’ятав: стрімка гора при березі з її посіченими вітром скелями та зубчастими шпилями, море унизу, що гарчало і гризло підніжжя замку, наче невтомний звір, нескінченні версти неба й хмар, осінні барви лісу… «Землі твого батька чарують красою» — мовив йому принц Раегар, стоячи просто там, де Джон стояв нині. А хлопчик, яким він був, відповів тоді: «Одного дня вони стануть моїми.»
«Бовдур! Хотів вразити принца — спадкоємця цілої держави з семи королівств, від Вертограду до Стіни.»
Та зрештою Грифонове Сідало справді відійшло йому — хай лише на кілька коротких років. Звідси Джон Конінгтон правив обширом земель, що простягалися на багато верст на захід, південь та північ — дідицтвом, де свого часу господарювали його батько і батько його батька. Та батько і батьків батько ніколи не втрачали цих земель. А він втратив. «Я злетів надто високо, кохав надто палко, роззявив рота надто широко. Я спробував ухопити зірку, та не втримався і впав.»
Після Битви Дзвонів, коли Аерис Таргарієн у божевільному нападі невдячності та підозр позбавив його усіх привілеїв і вигнав у заслання, домові Конінгтон ще лишилися землі та княжий титул — вони перейшли його братові в перших панові Рональду, котрого Джон поставив своїм каштеляном, відбуваючи до Король-Берега служити принцові Раегару. Руїну грифонів довершив Роберт Баратеон вже після війни. Братові Рональду дозволено було лишити собі замок і голову, але княжий титул він втратив, надалі ставши Лицарем Грифонового Сідала. Дев’ять десятих його земель було відібрано і роздано сусіднім панам, які вчасно підтримали Робертові домагання.