Нігті на чотирьох пальцях були вже чорні, хоча великий хвороба поки що оминула. На середньому пальці сіризна вже проповзла другу кісточку. «Я мав би їх відтяти, — подумав він, — та як потім пояснити нестачу?» Конінгтон не насмілювався розкрити таємницю своєї хвороби. Дивина, але вояки, що заради порятунку бойового побратима ставали до нерівного бою і плювали в обличчя смерті, кидали того самого побратима за один удар серця, щойно дізнавалися про його лускачку. «Хай би той клятий карлик краще потонув.»
Пізніше того ж дня, вбраний і в рукавицях, Конінгтон оглянув замок і надіслав по Галайду Гаррі та решту старшини. У світлиці на військову раду зібралися дев’ятеро: Конінгтон, Стрікланд, Хальдон Півмаестер, Чорний Балак, пан Франклин Буйцвіт, Мало Джайн, пан Брендель Бирн, Дик Колій та Лимонд Горох. Півмаестер мав для них добрі новини.
— Табору дісталася звістка від Марка Мандригулі. Волантинці висадили їх на березі, що виявився Естермонтом, десь із п’ятьма сотнями хлопців. Вони захопили Зелен-Камінь.
Естермонт був острів неподалік півострова Пізьма, який вони ніколи не мали за мету.
— Кляті волантинці так палко прагнуть нас здихатися, що викидають на кожен клапоть сухої землі, — буркнув Франклин Буйцвіт. — Ладен закластися, наших вже розкидало по всіх гойданих Порогах.
— З моїми слонами, — болісно простогнав Гаррі Стрікланд.
Галайда, вочевидь, сумував за своїми улюбленцями.
— Мандригуля не мав при собі лучників, — мовив Лимонд Горох. — Звідки нам знати, чи не вислав Зелен-Камінь круків, перш ніж здатися?
— Треба гадати, що вислав, — мовив Джон Конінгтон, — але з якими листами? Про що? В найліпшому випадку — звістку ошелешеного пана про невідомих наскочників з моря.
Перш ніж вирушити з Волон Терису, він наказав старшині не показувати у перших нападах жодних прапорів: ані триголового дракона принца Аегона, ані своїх власних грифонів, ані черепи і полкові золоті корогви. Хай Ланістери підозрюють Станіса Баратеона, піратів з Порогів, розбійників з лісу чи ще кого згадають. Якщо Король-Берега досягнуть непевні та суперечливі звістки — воно і на краще. Що повільніше ворушитиметься Залізний Престол, то довший час матиме «Дружина», щоб зібрати сили і залучити до справи союзників.
— На Естермонті мають бути кораблі. Це ж острів. Хальдоне, надішли листа Мандригулі — хай залишить у замку залогу і везе решту людей на Пізьму. Якщо має вельможних бранців — хай візьме з собою.
— Слухаю волі мосьпана. Так сталося, що дім Естермонт має родинні зв’язки з обома королями. А отже, хороших заручників.
— Хороші викупи! — бадьоро додав Галайда Гаррі.
— Час нам вже послати по принца Аегона, — оголосив князь Джон. — Тут, за мурами Грифонового Сідала, йому буде безпечніше, ніж у таборі.
— Я вишлю кінного гінця, — мовив Франклин Буйцвіт, — але хлопець не вподобає думку сидіти в безпеці, кажу вам. Він хоче варитися у самій гущавині.
«Як і всі ми в його віці» — подумав князь Джон, пригадуючи себе.
— Чи настав уже час підняти його прапор? — запитав Горох.
— Наразі ще ні. Хай Король-Берег думає, що то лише князьок-вигнанець повернувся додому, винайнявши сердюків, щоб змагатися за своє родове право. Стара, добре відома справа. Я навіть напишу королю Томену, попрохаю пробачення і повернення земель з титулами. Хай пережує, поміркує. А поки вони смикатимуться і бентежитимуться, ми таємно розішлемо звістки нашим можливим прихильникам у штормовому краю та Обширі. А також у Дорні. — То був найголовніший крок. Дрібніше панство могло приєднатися до справи з переляку чи надії вхопити ласий шмат, але лише великий князь дорнійський мав силу і снагу кинути виклик домові Ланістер з союзниками. — Над усіх інших ми маємо навернути до себе Дорана Мартела.
— Оце вже навряд! — відповів Стрікланд. — Дорнійський лякається власної тіні. Зухвалість та рішучість — це не про нього.
«Не більше, ніж про тебе.»
— Так, великий князь Доран — людина сторожка. Він ніколи не приєднається до нас, не маючи певності в перемозі. Щоб переконати його, ми маємо показати силу.
— Якщо Пик та Водограй упораються з дорученим, ми матимемо в руках майже усю Пізьму, — зауважив Стрікланд. — Чотири замки за стільки ж днів — як на мене, гучний початок. Та ми досі зібрали лише половину потуги. Треба дочекатися решти людей. Коней нам теж бракує, і слонів. Я кажу: треба чекати. Збирати силу, перетягати на свій бік дрібних володарів. Хай Лисоно Маар усюди розішле шпигунів — рознюхати усе, що можна, про наших ворогів.