Одного разу, пригадала дівчинка, Жона Жегляра прогулялася разом з нею усім шляхом і розповіла про всіх чудернацьких богів сього міста.
— Ось будинок Великого Пастиря. Триголовому Тріосові належить ота башта з трьома маленькими башточками. Перша голова пожирає тих, кому час помирати, а відроджені з’являються з третьої. Що має робити друга, я не знаю. А онде Камені Мовчазного Бога, а отам — вхід до Лабіринту Візерункарів. Лише ті, хто навчиться правильно його проходити, знайдуть шлях до мудрості — так кажуть жерці Візерунку. За ним, онде аж біля протоки, стоїть храм Аквана Червоного Бика. Кожного тринадцятого дня його жерці перетинають горлянку бездоганно білому теляті й пропонують чаші крові жебракам.
Але нині був не тринадцятий день, і сходи Червоного Бика стояли порожні. Брати-боги Семош і Селосо дрімали і мріяли про щось у храмах-близнюках на протилежних берегах Чорної Протоки, з’єднані різьбленим чорним мостом. Дівчинка перейшла його і попрямувала до припортових корабелень, потім крізь Тандитну Гавань і повз затоплені шпилі та бані Потоплого Міста.
Зі «Щасливого порту» саме вивалювалася купка лисенійських жеглярів, але дівчинка не побачила жодної повії. Корабель був зачинений і здавався покинутим — напевне, гурт його мартоплясів ще не виліз із ліжок. Але далі, при корабельні коло ібенійського китобоя, дівчинка помітила старого друга Китички — Тагганаро — що перекидався м’ячем з Кассо, Королем Тюленів, поки його новий гаманоріз клопотався у натовпі глядачів. Коли вона зупинилася на хвилинку подивитися і послухати виставу, Тагганаро зиркнув на неї, не впізнавши, але Кассо гавкнув і ляснув пливцями. «Упізнав, — подумала дівчинка, — або ж унюхав рибу.» І поспішила своєю дорогою.
Коли вона досягла Порфірової Гавані, старий вже влаштувався у юшечній за звичним столом, рахуючи гаманець грошей, поки торгувався з капітаном якогось корабля. Над ними маяв довготелесий охоронець. Кремезний сидів неподалік дверей, де добре бачив усіх, хто входив. Але те вже не важило — вона-бо не збиралася входити. Натомість дівчинка всілася на дерев’яних палях за півсотні стоп відти; поривчастий вітер заходився смикати її за одежину примарними пальцями.
Навіть у холодний сірий день у гавані кипіло життя. Дівчинка побачила жеглярів, що нишпорили у пошуках повій, і повій, що полювали на жеглярів. Повз неї продибало двійко бравів у геть розкуйовдженому одязі; п’яні, як чіп, вони спиралися один на одного і гучно брязкали тонкими клинками при пасах. Проминув її також червоний жрець, чиї криваво-кармазинові шати смикав вітер.
Майже настав полудень, коли вона нарешті побачила потрібного їй чоловіка — заможного власника кількох кораблів, якого вона вже тричі бачила за справами зі старим. То був здоровий лисий бурмило у важкому кунтуші м’якого брунатного оксамиту, облямованому хутром; стан він підперезав брунатним шкіряним чересом з набитими на ньому срібними місяцями та зірками. Ліва нога не згиналася внаслідок якогось невідомого дівчинці лиха, тому ходив купець повільно, спираючись на ціпка.
«Годиться незгірш кого іншого» — вирішила бридка мала, зіскочила з паль і приткнулася ззаду. За десяток швидких широких кроків вона вже мулялася просто за ним, наготувавши ножика. Гаманець у чолов’яги висів на правому боці, при пасі, але дістатися його заважав кунтуш. Майнув ножик, спритненько і хутенько, оксамит розчахнувся, а господар нічого і не відчув. Рудий Рогго посміхнувся б схвально, дивлячись на неї зараз. Вона просунула руку в дірку, розрізала ножиком і гаманець теж, схопила жменю золота…
Здоровань обернувся.
— Що тут…
Його рух заплутав їй руку в складках кунтуша; вона саме висмикувала пальці з гаманця. Монети порснули дощем навколо ніг.
— Злодюжка!
Здоровань здійняв ціпка завдати удару. Вона ж вибила з-під нього хвору ногу, легко відскочила назад, а поки чолов’яга падав, щодуху чкурнула повз матір з дитиною геть. Інші монети застрибали з її пальців на землю. Позаду бриніли вигуки «злодюжка, злодійка!». Череватий корчмар, що трапився назустріч, незграбно спробував ухопити її за плече, та вона крутнулася, ухилилася, майнула повз реготливу хвойду і миттю здиміла у найближчий провулок.
Китичка з перетічок добре знала ці провулки; бридка мала швидко їх згадала. Вона кинулася ліворуч, перелетіла через низьку стінку, перестрибнула крихітну перетічку і прослизнула крізь незамкнені двері до запиленої комори. Гамір погоні вже вщух, але вона мала впевнитися, тому присіла за якимись скринями, охопила руками коліна і стала чекати. Чекала вона мало не годину, а тоді вирішила, що піти вже безпечно, видерлася вгору бічною стіною будинку і дісталася дахами майже до Протоки Звитяжців. Власник кораблів мав уже зібрати монети, взяти ціпка і пошкутильгати до харчівні — сьорбати юшку з миски і скаржитися старому на бридку малу, що спробувала обчистити йому гаманця.