«Він сам цього хотів. Він і верховний горобець. І мала троянда теж, хіба є сумнів? Я грішила і мушу спокутувати гріх, пронести свій сором перед очима кожного жебрака у цьому місті. Вони гадають: це зламає мою гордість і покладе мені край. Але вони помиляються.»
Септа Унела і септа Моела трималися крок у крок, а септа Сколера тяглася позаду, теленькаючи у дзвоник.
— Ганьба! — викликала стара шкиринда. — Ганьба грішниці, ганьба, ганьба!
Десь праворуч у лад з нею заспівав інший голос — то якийсь пекарчук загорлав:
— Пироги з м’ясом, три мідяки за гарячий пиріг!
Мармур під ногами був слизький та холодний; Серсея мусила ступати обережно, боячись ковзнути. Дорога провела їх повз подобу Баелора Блаженного, що нерухомо височів на своєму підмурку, показуючи обличчям саму лише добрість та сумирність. Дивлячись на нього, ніхто б не здогадався, що то був за йолоп. Рід Таргарієнів дав світові королів і поганих, і добрих, але жодного не любили так, як Баелора — побожного і доброчесного короля-септона, котрий рівно любив і богів, і простолюддя, зате ув’язнив власних сестер. Диво було, що його кам’яна подоба не впала розкришена, побачивши голі Серсеїні груди. Тиріон колись казав, що короля Баелора жахав навіть власний прутень. А ще одного разу, за згадкою того ж таки Тиріона, король наказав вигнати з Король-Берега всіх повій. Літописи згадували, що Баелор молився за їхні пропащі душі, коли хвойд проганяли крізь браму міста, але не кинув на них жодного погляду.
— Гуляща! — заверещав чийсь голос. Знову жіночий.
Щось вилетіло з натовпу. То була якась гнила городина; розбризкуючи гидку юшку, бурий шмат пролетів над королевиною головою і ляпнувся коло ніг одного з Бідолах. «Я не боюся. Я левиця.» Вона рушила далі.
— Гарячі пироги! — волав пекарчук. — Ану ходіть купуйте пироги і всякі мантули!
Септа Сколера зателенькала дзвіночком, заспівала:
— Ганьба, ганьба! Ганьба на голову грішниці! Ганьба, ганьба!
Бідолахи посунули вперед, розштовхуючи юрбу щитами, стаючи стінами обабіч вузького проходу. Серсея пішла туди, куди її вели, випроставши голову на застиглій шиї, кидаючи погляд аж за виднокрай. Кожен крок наближав її до Червоного Дитинця. До її сина і остаточного порятунку.
Здавалося, років сто пішло на те, щоб перетнути майдан. Та нарешті мармур під ногами поступився бруківці, навколишній простір стиснувся між численних крамниць, стаєнь та будинків, і почався спуск пагорбом Візеньї.
Але негайно і сповільнився. Вулиця була крута і вузька, натовп щільно забив її згори донизу і вшир. Бідолахи розштовхували всіх, хто стояв на дорозі, намагаючись відсунути убік, але подітися не було куди — задні ряди у юрбі штовхали їх від себе уперед. Серсея намагалася тримати голову високо, але ступила у щось слизьке, ковзнула ногою і трохи не впала, та септа Унела схопила її попід лікоть і втримала на ногах.
— Вашій милості слід дивитися, куди ви ступаєте.
Серсея викрутила руку з її пальців.
— Так, септо, — відповіла вона покірним голосом, хоча всередині аж сичала люттю.
Королева рушила далі, вкрита лише сиротами і власною гордістю. Вона кинула була погляд на Червоний Дитинець, але той сховався з очей, загороджений високими будинками з колод обабіч улиці.
— Ганьба, ганьба! — виспівувала септа Сколера, калатаючи дзвіночком.
Серсея спробувала крокувати швидше, але вперлася у спини Зірок і снову сповільнилася. Чоловік просто попереду продавав з возика печене м’ясо на шпичках; хода мусила спинитися, щоб Бідолахи прибрали його з дороги. М’ясо підозріло нагадувало Серсеї щурів, але повітрям пливли звабливі пахощі, і доки шлях розчистили для продовження ходи, вже половина людей навколо неї глитала зі шпичок печені смаколики.
— Хочете, ваша милосте? — заволав один, дебелий бурмило зі свинячими очицями, величезним черевом і розкошланою чорною бородою, що неабияк нагадав королеві покійного Роберта. Коли ж королева відвернулася, він шпурнув у неї рожен, а той вдарив її по нозі й покотився вулицею, лишивши на стегні смугу сала та крові од погано пропеченого м’яса.
Тут галас здавався гучнішим, ніж на майдані — напевне, тому, що юрба підступила ближче. Серед вигуків найчастіше лунала «шльондра» та «грішниця», але стрічалася і «братова хвойда», і «курва», час від часу — «зрадниця»; подеколи вона чула, як хтось гукав за Станіса або Маргерію. Камені бруківки під ногами були брудні, загиджені, а простору навколо так мало, що королева не мала змоги й калюжу обійти. «Байдуже. Ніхто ще не помер од мокрих ніг» — сказала собі Серсея. Їй хотілося вірити, що в калюжі стояла дощова вода, та вірогідніше то були кінські сцяки.