— Ваш прутень саме такий довгий та міцний, як оповідають у казках, — мовив Тиріон. — Вважайте мене, князю Бросквине, щиро і глибоко ним уграним.
Бурий Бен дмухнув на підпис.
— То добре, Бісе, що ми гарненько порозумілися. Ще й на спільне задоволення. А зараз тебе зроблять одним з нас. Ану, Каламарю, давай сюди книгу.
Книга була оправлена у шкіру, мала залізні завіси, а завбільшки була з обідню тацю. Між важкими дерев’яними обкладинками містилися імена і числа днів, що бігли в минуле більш як на сто років.
— «Другі Сини» — одне з найстаріших вільних кумпанств, — розповів Каламар, поки гортав сторінки. — Це наша четверта книга. Тут записано імена усіх, хто з нами служив. Коли вступили, де билися, скільки часу служили, як загинули — усе тут, у книзі. Ти знайдеш у ній багацько уславлених імен, і чимало з них — з твого Семицарства. Аегор Водограй служив у нас рік, доки не пішов засновувати «Золоту Дружину». Ви кличете його Лихим Булатом. Ясний Принц, Аеріон Таргарієн, теж був одним з «Других Синів». І Родрік Старк, Мандрівний Вовк. Ні, не тим чорнилом. Ось, візьми це.
Каламар вийняв корок з іншого горщика і поставив його на стіл. Тиріон з цікавості нахилив голову вбік.
— Червоне чорнило?!
— Такий вже звичай у полку, — пояснив Каламар. — Колись нові затяжці підписували свої імена власною кров’ю. Та з часом виявилося, що кров — поганюче чорнило, гірше за сцяки.
— Ланістери шанують звичаї. Позичте мені свого ножа.
Каламар підняв брову, знизав плечима, вийняв з піхов кинджал і передав руків’ям уперед. «Досі боляче, Півмаестре, дяка тобі» — подумав Тиріон, штрикаючи собі великого пальця. Він вичавив у каламар тлусту краплю крові, повернув кинджала, узяв замість нього свіже перо і нашкрябав «Тиріон з дому Ланістер, князь у Кастерлі-на-Скелі» великими жирними літерами, просто під далеко скромнішим підписом Джорага Мормонта.
«Справу зроблено.» Карлик гойднувся на табірному стільці.
— То це все? Невже не вимагатимете ще чогось? Хіба я не мушу скласти присягу? Зарізати немовля? Посмоктати полковникові прутня?
— Смокчи, коли тобі кортить. — Каламар повернув книгу до себе і кинув на сторінку пучку тонкого піску. — Як на мене, вистачить і підпису, та негоже відмовляти побратимові по зброї. Вітаю в лавах «Других Синів», князю Тиріоне.
«Князь Тиріон.» Такий додаток до його імені карликові сподобався. Хай «Другі Сини» не мали такої осяйної слави, як «Золота Дружина», та все ж і вони за століття здобули кілька знаних перемог.
— А чи служило в полку найясніше панство? Князі славних домів?
— Безземельні — так, — відповів Бурий Бен. — Ось як ти, Бісе.
Тиріон зіскочив з ослона.
— Мій попередній брат виявився геть негодящим. Сподіваюся більшого від нових. Але маю питаннячко: як здобути собі зброю та броню?
— А свиню, щоб верхи їздити, не хочеш? — запитав Каспоріо.
— Та я ж не знав, що твоя дружина служить у полку, — відказав Тиріон. — Ти такий добрий, що ладен віддати її мені, але я краще сяду на коня.
Горлоріз поплив буряковою фарбою, але Каламар зареготав, і навіть Бурий Бен видав якийсь смішок.
— Каламарю, проведи його до возів. Хай вибере собі з полкового заліза. І дівчисько теж. Вдягнемо на неї якийсь шолом, почепимо кілька залізяк на груди та спину — може, хтось подумає, що то хлопчина.
— Князю Тиріоне, ходи зі мною. — Каламар притримав запону шатра, щоб Тиріон вичвалав назовні. — До возів тебе відведе Смик. Бери свою жінку і чекай коло куховарського намету.
— Вона мені не жінка. Хочете — беріть її собі. Останнім часом вона лиш те й робить, що спить та палить мене очима.
— То бий її сильніше і гойдай частіше, — охоче порадив полковий скарбник. — Хочеш — веди, не хочеш — кинь. Чини як знаєш, Смикові байдуже. Коли знайдеш собі обладунок, то відшукай мене, і я розкажу, що робити з книгами.
— Воля ваша.
Тиріон знайшов Копку в кутку їхнього намету; вона спала, згорнувшись на тонесенькому солом’янику під купою загидженої постелі. Коли він торкнувся її носаком чобота, вона перекотилася, заблимала очима і позіхнула.
— Хугоре? Що таке?
— Вже розмовляємо! Та невже! — Чути слова було якось веселіше, ніж звичайну похмуру мовчанку. «І все з-за покинутої свині та собаки. А я ж врятував нас обох від рабства — мав би сподіватися на якусь дяку.» — Якщо спатимеш далі, то геть проспиш усю війну.