Коли на заході — за вітрилами кораблів, що никали Невільницькою затокою — збляк останній промінь світла, пан Барістан зайшов досередини, покликав двійко челядинів і наказав їм зігріти води для купелі. Навчальні двобої зі зброєносцями пополудні залишили його спітнілим і запиленим.
Коли принесли воду, вона виявилася ледь теплою. Але Селмі лежав у купелі, доки та зовсім не вистигла, і відшкрябував шкіру так, щоб аж садніла. Відтершись до червоного, Барістан підвівся, висушився рушником і вдягся у все свіжовипране та відбілене: панчохи, спіднє, шовкову сорочку, підбитий каптан. Згори він поклав обладунок, подарований королевою на знак шани та поваги. Кольчуга була визолочена, тонкої мистецької роботи, і завдяки хитромудро з’єднаним ланкам гнучка, наче з доброї шкіри. Панцерні бляхи вкривала полива — тверда, як лід, і білосніжна, як щойно впалий сніг. Кинджал повис на одному стегні пана Барістана, меч — на іншому; обидва — на білому шкіряному пасі з золотими пряжками. Останнім він узяв довге біле корзно і прищепив його на плечах.
Шолом лицаря залишився висіти на гаку. Вузька зорова щілина обмежувала йому огляд, а бачити все, що станеться далі, він бажав якнайкраще. Палати піраміди вночі стояли темні, ворог міг напасти звідусіль. До того ж візерунчасті драконові крила хоч і препишно прикрашали шолом, зате легко чіплялися за ворожий меч або сокиру. Краще він лишить їх для наступного турніру. Аби ж Седмиця подарувала йому нагоду виїхати на нього…
Вдягши на себе броню та зброю, старий лицар сів у мороці своєї маленької опочивальні поруч із королевиними покоями і став чекати. У пітьмі перед ним плавали обличчя усіх королів, яким він служив і чиїх надій не справдив. А також обличчя усіх братчиків, що служили поруч із ним у Королегвардії. Барістан спитав себе, чи багато з них учинило б так, як він збирався учинити. «Хтось, певно, так. Але не всі. Дехто б не завагався знищити Голомозого як зрадника.» Ззовні піраміди починався дощ. Пан Барістан сидів у темряві та слухав. «Ніби сльози капають, — подумав він. — Ніби стародавні мертві королі плачуть за чиїмись душами.»
І ось настав час рушати.
Велику Піраміду Меєрину було збудовано як бліду тінь Великої Піраміди Гісу, чиї неймовірно величезні руїни колись відвідав Ломас Довгоступ. Як і її стародавня попередниця, чиї палати червоного мармуру нині кишіли кажанами та павуками, меєринська піраміда мала тридцять три поверхи — число, чомусь священне для богів Гісу. Пан Барістан почав спускатися на самоті; біле корзно хвилювалося за плечима. Він обрав не головні сходи — пишні, зроблені з коштовного мармуру, помережаного прожилками — а вужчі, крутіші й пряміші челядинські сходи, сховані усередині товстезних цегляних стін.
Дванадцятьма поверхами нижче він знайшов Голомозого, чиї грубі риси досі ховала та сама личина, що й вранці — голова кажана-кровопивці. З ним було шестеро Мідних Звірів у однакових личинах комах.
«Сарана. Коники» — зрозумів Селмі.
— Гролео, — мовив він.
— Гролео, — відповів один з коників.
— Якщо мало цих коників, я маю ще, — мовив Скахаз.
— Шістьох, гадаю, вистачить. Як щодо варти на дверях?
— То мої люди. Клопоту не буде.
Пан Барістан схопив Голомозого за лікоть.
— Не проливай крові, якщо конче не мусиш. На ранок ми маємо скликати раду і оголосити місту, що саме ми зробили і навіщо.
— Як скажеш. Щасти тобі, старий.
І вони пішли кожен своїм шляхом. Мідні Звірі приєдналися до пана Барістана і продовжили спуск разом з ним.
Королівські покої були поховані у самому серці піраміди — на шістнадцятому та сімнадцятому поверхах. Коли Селмі їх досяг, то побачив, що двері досередини піраміди замкнено ланцюгами, а на варті коло них стоять ще двоє Мідних Звірів — пацюк і бик під каптурами картатих кирей, зшитих з клаптиків.
— Гролео, — вимовив пан Барістан.
— Гролео, — повторив бик. — Третя палата праворуч.
Пацюк відімкнув ланцюг. Пан Барістан та його супровід ступили у вузький, освітлений смолоскипами челядинський прохід, обкладений червоною та чорною цеглою. Карбовані кроки задзвеніли на підлозі; вони проминули дві палати і спинилися коло третьої праворуч.
Ззовні різьблених дверей з твердого дерева, що вели до королівських покоїв, стояв Непробийшкура — один з молодших ямних бійців, якого ще не рахували серед найкращих. Щоки та чоло йому мережили складні вишукані чорно-зелені татуювання — стародавні знаки валірійського чародійства, що мали зробити його плоть і шкіру твердішою від заліза. Подібне ж письмо вкривало йому груди та руки, хоча ніхто ще не довів, чи справді воно було в змозі зупинити меч або сокиру.