— Панове, — нахилив голову Джон по черзі до кожного з названих лицарів. — Бажаю вам знайти щастя з вашими нареченими.
— А у морі за дружин хлопаки беруть рибин. — Пістрявчик станцював кілька кроків, теленькаючи дзвониками. — Отакої, йой-ой-ой.
Королева Селиса знову пирхнула.
— Чотири весілля зіграти не складніше, ніж три. Давно вже час нам, воєводо Сніговію, влаштувати долю цієї дівчини Вали. Я вирішила віддати її за мого вірного лицаря та хороброго захисника, пана Патрека з Король-Гори.
— А чи Вала вже знає, ваша милосте? — запитав Джон. — Бо серед вільного народу, коли чоловік жадає жінку, то краде її власноруч і тим доводить свою силу, спритність і мужність. Але якщо залицяльника спіймають родичі жінки, то віддухопелять мало не на смерть… а чи й гірше, раптом сама жінка завважить його за негідного.
— Дикунський звичай! — мовив Аксель Флорент.
Пан Патрек лише коротко реготнув.
— Жоден чоловік досі не смів піддати сумніву мою мужність. І жінка не насмілиться.
Королева Селиса закопилила губу.
— Воєводо Сніговію… якщо панна Вала так погано знається на наших звичаях, пришліть її до мене. Я навчу її обов’язків шляхетної пані перед законним володарем і чоловіком.
«Це буде свято, а не наука.» Джонові аж закортіло дізнатися, чи так само палко Селиса жадала б випхати Валу за одного зі своїх лицарів, якби знала її думку про принцесу Ширену.
— На те, звісно, воля вашої милості, — відповів він. — Та не веліть карати, веліть слово сказати…
— Ваше слово буде зайве. Маєте дозвіл піти.
Джон Сніговій став на коліно, схилив голову, підвівся і пішов, перестрибуючи по дві сходинки і киваючи до королевиних стражників, яких її милість поставила на кожному повороті сходів, щоб уберегтися від кровожерливих дичаків. Та на середині шляху до нього покликав голос згори:
— Джоне Сніговію!
Джон обернувся.
— Пані Мелісандро?
— Гадаю, нам варто побалакати.
— Справді? — «А я гадаю, не варто.» — Маю нагальні обов’язки, ласкава пані.
— Саме про них я і хочу побалакати. — Вона вже спускалася сходами, обмітаючи їх кривавої барви спідницями; здавалося, червона жінка пливе у повітрі. — Де ваш лютововк?
— Спить у моїх покоях. Її милість не дозволяє приводити його перед свої очі. Каже, він лякає принцесу. Та й поки тут Боррок зі своїм вепром, я не насмілююся пускати його на волю.
Перевертень мав рушити з Сореном Щитоламом до Кам’яних Дверей, щойно повернуться вози, які повезли рід Дери-Тюленя до Зеленого Сторожа. А до тієї пори Боррок обійняв собі за житло один зі стародавніх склепів коло замкового цвинтаря. Скидалося, що товариство давно померлих людей дарувало йому більше втіхи, ніж товариство живих. Та й вепр задоволено совався собі між могил, риючи тут і там, щонайдалі від інших тварин.
— Та тварюка — завбільшки з бика, а ікла в нього — наче мечі. Привид накинувся б на нього, якби звільнився, і хтось із них, а чи й обидва, не пережили б сутички.
— Боррок — найменша з ваших турбот. А от ваша майбутня виправа…
— Одне ваше слово могло б змінити думку королеви.
— Селиса має рацію, Снігу-воєводо. Хай вони помирають. Ви їх не врятуєте. Ваші кораблі вже загублено…
— Шість лишилося. Більше як половина флоту.
— Ваші кораблі загублено. Усі до останнього. Жодна людина з них не повернеться. Я бачила це у своїх вогнях.
— Ваші вогні вже брехали раніше.
— Я помилялася у читанні їх, і визнала свої помилки, але…
— Сіра дівчина на коні, що помирав. Кинджали у пітьмі. Обіцяний принц, народжений серед диму та солі. Не можу пригадати за вами, мосьпані, геть нічого, крім помилок. Де знаходиться Станіс? Що чути про Торохкала та його списниць? Де, зрештою, моя сестра?
— На всі ваші питання будуть відповіді. Шукайте їх у небі, Снігу-воєводо. А коли знайдете, пришліть по мене. Зима вже на порозі перед нашими дверми. І я — ваша єдина надія.
— Дурна надія, — відказав Джон, обернувся і пішов геть.
У дворищі за дверима мулявся Шкірян.
— Торег повернувся, — доповів він, побачивши Джона. — Його батько оселив людей у Дубощиті, а сам повернеться сьогодні пополудні з вісьма десятками бійців. Що сказала бородата королева?
— Її милість не має чим допомогти.
— Надто зайнята смиканням волосин з-під носа? — сплюнув на землю Шкірян. — Та байдуже. Тормундових людей і наших має вистачити.