— Що пан воєвода накажуть робити з трупами? — спитав Марш, коли всіх живих переселили.
— Киньте тут.
Якщо буря завалить їх, наче в могилах, то й на краще. З часом, певно, їх доведеться спалити, та нині вони лежали у келіях, скуті залізними ланцюгами. Цього, та ще їхньої смерті, мало вистачити для надійного утримання.
Тормунд Велетнебій не міг прибути зі своїм вояцтвом більш вчасно — саме тоді, коли скінчили вигрібати сніг. З ним, щоправда, з’явилося під громові заклики та дмухання у роги лише п’ятдесят людей замість вісімдесяти, яких Торег обіцяв Шкірянові… але ж за що Тормунда прозвали Голосом-у-Піднебессі, як не за гучні обіцянки та перебільшення аж до неба. Сам дичак з’явився з червоною від морозу мармизою, гучно вимагаючи ріг пива і чогось гарячого поїсти. На бороді йому намерзла крига, вуса вкрилися кіркою.
Хтось уже встиг розповісти Громовому Кулаку про Геріка Королевича та його нове величання.
— Король дичацького племені, отакої?! — заревів Тормунд. — Гир! У моїй волохатій дупі — ось де йому королювати!
— Але виглядає він вельми по-королівському, — зауважив Джон.
— Виглядає?! Еге ж. Як ходить, то згори теліпає червонястою гривою, а знизу — дрібною червоною цюцюркою. Ото і все, чим має похвалитися. Раймунд Рудоборід разом із синами загинув при Довгозері, дяка вашим клятим Старкам і П’яному Велетню. А малий братик — ні. Чув, з якого дива його кликали Рудим Круком?
Тормунд розтяг вуста у щербатий вишкір.
— Бо геть з поля битви летів першим, наче на крилах. Тоді ще пісню про нього склали. Співець шукав риму і таки знайшов: «Злякать Крука — то не штука…»
Він витер носа.
— Отож якщо лицарі твоєї королеви хочуть собі його дівчаток, хай забирають, мені не шкода.
— Дівча-а-ат! — крякнув Мормонтів крук. — Дівча-а-ат!
Почувши птаха, Тормунд знову зареготав.
— Оце так пташка! Має здоровий глузд. Скільки за нього просиш, Сніговію? Я тобі сина віддав. Май совість віддячити хоч птахом, хай йому грець!
— Віддячив би, — мовив Джон, — та боюся, щоб ти його не зжер.
І на це Тормунд відповів реготом.
— Зже-е-р! — зловісно буркнув крук, ляскаючи чорними крилами. — Зер-рна, зер-рна, зер-рна!
— Треба поговорити про виправу, — мовив Джон. — Хочу, щоб у Щитовій Палаті ми були одностайні, бо мусимо…
Він перервався, коли Мулій встромив носа до дверей і з похмурою мармизою повідомив, що Клідас приніс листа.
— Скажи, хай залишить тобі. Згодом прочитаю.
— Воля ваша, мосьпане, лишень… Клідас аж сам не свій… геть блідий, не рожевий, перепрошую пана… ще й труситься.
— На чорних крилах чорнії слова, — пробурмотів Тормунд. — Здається, ви, колінкарі, кажете щось таке?
— Ми кажемо: «тримай голову в холоді, а черево в голоді», — відповів Джон. — Іще кажемо: «Не пий з дорнійцем, як місяць уповні». Від нас чого тільки не почуєш.
Зачувши прислів’я, Мулій теж всунув свої два шеляги:
— Моя бабця завжди примовляла: «Друзі, що з літа, розтануть, мов сніг, а друзі зимові — то друзі навік.»
— Наразі мудрості пращурів з мене досить, — відрізав Джон Сніговій. — Май ласку, приведи сюди Клідаса.
Мулій не збрехав — старий шафар справді трусився, а блідий був, наче свіжий сніг надворі.
— Мо’, я дурницю кажу, пане воєводо, та цей лист… він мене лякає. Бачите ось тут?
На сувої було написано лише одне слово: «Байстрюку». Не «Воєводі Сніговію», «Джонові Сніговію» чи «Князеві-воєводі». Просто «Байстрюку». Листа було запечатано ляпкою твердого рожевого воску.
— Ви добре вчинили, що прийшли негайно, — мовив Джон.
«І лякаєтеся теж недарма.» Він зламав печатку, розгорнув пергамен і прочитав.
«Твій облудний король мертвий, байстрюче. Його з усім військом розбито у семиденній битві. Я маю його чарівного меча. Перекажи його червоній хвойді.
Друзі твого облудного короля мертві. Їхні голови на мурах Зимосічі. Прийди і подивися, байстрюче. Твій облудний король брехав, і ти теж. Ти сказав світові, що спалив Короля-за-Стіною. Натомість ти послав його до Зимосічі вкрасти в мене молоду.
Я поверну собі свою наречену. Якщо хочеш Манса Розбишаку, прийди і візьми. Я тримаю його у клітці на спогляд усій півночі, як доказ твоєї брехні. У клітці холодно, але я зробив йому теплу накидку зі шкур шести хвойд, які прийшли з ним до Зимосічі.
Я хочу назад свою наречену. Я хочу королеву облудного короля. Хочу його доньку і його червону відьму. Хочу його дичацьку принцесу. Хочу його малого принцика — дичацьке немовля. І свого Смердюка хочу теж. Надішли їх мені, байстрюче, і я не потурбую ані тебе, ані твоїх гайворонів. Залиш їх собі — я виріжу твоє байстрюцьке серце і з’їм.»