— Ні! — заперечив він уголос. — Даянерис жива. І літає своїм драконом. Я бачив на власні очі.
Те саме він казав собі вже сто разів… та з кожним днем вірив дедалі важче. «Її волосся палало. Це я теж бачив. Вона горіла… і нехай я не помітив, як вона впала, зате помітили кількасот інших людей.»
На місто потроху наповз день. Досі падав дощ, але блякле світло все-таки просочилося східним небом. Разом із сонцем з’явився Голомозий. Скахаз був одягнений у своє звичне вбрання: плетені чорні плахти, поножі, панцир у подобі м’язистих грудей. Мідна личина під пахвою була нова — вовча голова з висолопленим язиком.
— Отже, — почав він замість привітання, — бевзь відмучився, чи не так?
— Князь Квентин помер ще вдосвіта. — Селмі не здивувався, що Скахаз вже знає. У піраміді звістки поширювалися миттєво. — Чи зібралася рада?
— Радники чекають унизу на ласку Правиці.
«Та який я вам у сім дідьків Правиця! — прагнула заволати частина його душі. — Я простий лицар, захисник цариці-королеви. Я ніколи не хотів ані урядів, ані влади.» Але цариця зникла, царя забили у кайдани, і хтось же мусив правити у місті… а Голомозому пан Барістан не довіряв.
— Чи не чутно чогось від Зеленої Грації?
— Вона ще не повернулася до міста.
Скахаз заперечував проти посольства жеркині. Та й сама Галацца Галаре не надто охоче взялася до справи. Вона, мовляв, погоджується поїхати, бо хтось же мусить, але для перемовин з Мудрими Хазяями краще пасував би Гіздахр зо’Лорак. Але пан Барістан легко не здавався, і зрештою Зелена Грація схилила голову та присяглася зробити все, що в її силі.
— Становище в місті? — далі запитав Селмі Голомозого.
— Всі брами замкнено засувами з твого наказу. Всіх сердюків та юнкайців, що лишилися в місті, ми вистежуємо, а котрих спіймали, тих викидаємо геть або затримуємо. Більшість кудись зникли, наче на дно залягли. Без сумніву, поховалися у пірамідах. На мурах та баштах стоять Неблазні, готові дати одкоша будь-якому нападникові. На майдані зібралося зо дві сотні зацного панства — стоять у токарах просто під дощем і виють, вимагаючи їх прийняти. Хочуть звільнення Гіздахра і моєї страти, а тобі наказують убити драконів. Хтось їм набрехав, що західні лицарі вміють таке робити. З піраміди Хазкар досі витягують трупи. Великі Хазяї Єрізан та Улез покинули свої піраміди на драконів.
Панові Барістану все це було відомо раніше.
— Різницький рахунок? — спитав він, здригаючись в очікуванні відповіді.
— Двадцять і дев’ять.
— Двадцять і дев’ять?!
Такого страхіття він не чекав. Сини Гарпії поновили свою приховану війну два дні тому. Першої ночі сталося три вбивства, другої — дев’ять. Але за одну добу — з дев’яти до двадцяти дев’яти…
— Ще й полудень не настане, як подолаємо тридцять. Чого ти такий сірий, старигане? Чого ти чекав? Гарпія хоче звільнення Гіздахра, от і надіслала своїх синочків на вулиці з ножами у руках. Убито лише відпущенців та голомозих, як завжди. Один був з моїх — Мідний Звір. Коло всіх тіл лишили знак Гарпії — чи намалювали крейдою на бруківці, чи видряпали на стіні. Були там і ще послання. «Здохніть, дракони» — написали вони, і «Харгаз — наш захисник». Бачили і напис «Смерть Даянерис», перш ніж дощ його змив.
— Вира за кров…
— Двадцять дев’ять сотень золотих з кожної піраміди, авжеж, — пробурчав Скахаз. — Її зберуть… але втрата кількох монет не зупинить руку Гарпії. Тільки кров.
— Ти вже казав. — «Знову завів своєї про заручників. Він би усіх повбивав, якби я дозволив.» — Я чув тебе попередні сто разів. І кажу «ні».
— Правиця Королеви, — з відразою прогув Скахаз. — Стареча правиця, квола та змарніла, ось ти хто. Молюся, хоч би Даянерис повернулася.
Він насунув на обличчя мідну личину вовка.
— Твоя рада занепокоїться.
— То рада цариці, не моя.
Селмі зняв вогке корзно, замінив його на сухе, пристебнув паса з мечем, а тоді рушив за Голомозим донизу сходами.
Палата з мармуровими стовпами того ранку стояла вільна від прохачів. Пан Барістан хоч і прийняв титул Правиці, але за відсутності королеви не насмілився приймати двір, і певно ж не дозволив цього робити Скахазові мо’Кандаку. Недоладні драконові престоли Гіздахра за наказом пана Барістана було прибрано, але і просту лаву з подушками, яку полюбляла королева, назад не внесли. Натомість посередині палати поставили великого круглого стола з високими кріслами навколо нього, де радники могли сидіти і розмовляти як рівні з рівними.