До королівської присутності пана Кевана ввела цибата, мов чапля, дівчина з поцяткованим віспою обличчям. Серсея підвелася йому назустріч і легенько поцілувала у щоку.
— Любий дядечку! Така втіха приймати вас за вечерею.
Королева була вдягнена скромніше за будь-яку матір сімейства — у темно-брунатну сукню, що застібалася аж до горлянки, і зелену накидку з каптуром, що накривав поголену голову. «До покутної ходи вона б хизувалася лисою головою, нап’явши на неї золоту корону.»
— Будьте ласкаві, сідайте, — мовила вона. — Вип’єте вина?
— Кухлик не завадить, — відповів пан Кеван, усе ще з осторогою.
Веснянкувата послушниця наповнила кухлі гарячим вином з приправами.
— Томен каже, що князь Тирел має намір відбудувати Башту Правиці, — мовила Серсея.
Пан Кеван кивнув.
— Нова башта, каже він, має бути вдвічі вищою за ту, що ти спалила.
Серсея засміялася низьким горловим сміхом.
— Довжелезні списи, височезні башти… чи не натякає князь Тирел на якусь прикру ваду?
Пан Кеван мимоволі всміхнувся. «Добре, вона хоч пам’ятає, як сміятися.» Спитавши, чи має королева все, що їй треба, пан Кеван почув од неї наступне:
— Служать мені ретельно, дівчата дуже милі, а добрі септи дбають, щоб я не пропускала молитов. Та коли доведуть мою невинність, я б радо знову взяла до себе у службу Таену Добромир. А вона б привезла до двору свого сина. Томенові потрібні приятелі — хлопчики його віку зі шляхетних родів.
Прохання було не нахабне, і пан Кеван не бачив причини у ньому відмовляти. Він сам міг би взяти хлопчину Добромирів на виховання, а Таена супроводила б Серсею в дорозі до Кастерлі-на-Скелі.
— Пошлю по неї одразу після суду, — пообіцяв він.
Вечерю почали ячмінним крупником з яловичиною, продовжили рожном куріпок і смаженою щукою мало не в три стопи завдовжки. До всього подавалася ріпа, гриби і вдосталь гарячого хліба з маслом. Пан Борос куштував кожну страву, яку ставили перед королем — для лицаря Королегвардії обов’язок принизливий, але з огляду на спосіб смерті Томенового брата не зайвий. До того ж віднедавна Блаунт навряд чи був здатний на щось більше.
Король був такий жвавий та веселий, яким Кеван Ланістер не бачив його вже давно. Від юшки і до солодкого Томен без упину туркотів про пригоди своїх кошенят, не забуваючи годувати їх шматочками щуки з власної королівської тарелі.
— А тієї ночі за моїм вікном з’явився злий кіт! — сказав король Кеванові. — Але хоробрий лицар, пан Хапко, засичав на нього, і злий кіт утік дахами!
— Злий кіт? — перепитав Кеван, трохи звеселившись. «Такий милий хлопчик.»
— Старезний чорний котисько з відірваним вухом, — відповіла Серсея. — Бридкий на пику і ще бридкіший норовом. Колись подер Джофові руку.
Королева невдоволено скривилася.
— Знаю, коти не дають розгулятися щурам, але отой… казали, він нападав на круків у крукарні.
— Скажу щуроловам, щоб поставили на нього пастку.
Пан Кеван не пригадував, щоб колись бачив небогу такою стриманою, такою сумирною і тихою. «Мабуть, так воно на краще, — подумав він, але водночас відчув і сум. — Згас вогонь, який буяв так палко і яскраво.»
— Ти не питала про брата, — мовив він, поки за столом чекали на тістечка з вершками, котрі так полюбляв малий король.
Серсея підняла підборіддя, зблиснувши очима у світлі свічок.
— Хайме? Ви чули щось про нього?
— Ані слова. Серсеє, ти маєш готуватися до найгіршого…
— Якби він загинув, я б знала. Ми прийшли у цей світ разом, дядечку. Він не піде звідси без мене. — Королева зробила ковток вина. — А Тиріон вільний піти, коли забажає. Мабуть, про нього ви теж нічого не чули.
— Останнім часом ніхто не намагався продати нам голову карлика, якщо ти про це.
Серсея кивнула.
— Дядечку, чи можна вас дещо запитати?
— Питай, що забажаєш.
— Ваша дружина… чи не хочете ви привезти її до двору?
— Ні. — Дорна була лагідна й сумирна душа, почувалася затишно лише вдома, у колі друзів та рідних. Вона виховала дітей у належнім послуху, мріяла про онуків, молилася сім разів на день, полюбляла шити, гаптувати і порати квіти. У Король-Березі їй було б так само затишно, як одному з Томенових кошенят у зміїному кублі. — Пані дружина не любить подорожувати. Її місце — у Ланіспорті.
— Жінка, що знає своє місце, спізнала справжню мудрість.