— То що нового? — спитав він. — Що сказав той перемитник? Ми маємо човна?
— Корабля, — виправив Квентин. — Так, він нас доправить. Просто до найближчого пекла.
Геріс сів на продавлене ліжко і стягнув чоботи.
— З кожною годиною мене щодалі більше вабить Дорн.
Здоровило мовив:
— А я казав і кажу, що таки варто спробувати гемонську дорогу. Може, там не так небезпечно, як кажуть люди. А як і небезпечно, то що? Більше слави тим, хто її подолає. Та й хто насмілиться до нас причепитися? Пий з мечем, я з келепом… хоч який гемон зуби зламає!
— А раптом Даянерис загине, поки ми там мулятимемося? — запитав Квентин. — Ні, нам конче потрібен корабель. Хай навіть такий, як «Пригода».
Геріс зареготав.
— Ти, мабуть, жадаєш Даянерис сильніше, ніж я думав, коли ладен кілька місяців нюхати оту купу лайна. Я ж за три дні благатиму врізати мені горло. Ні, мій князю, молю тебе — тільки не «Пригода».
— Ти маєш для нас кращий шлях? — запитав Квентин.
— А таки маю. Оце щойно второпав. Шлях у свій спосіб небезпечний, і чесним його ніяк не назвеш… але до твоєї королеви він приведе швидше, ніж гемонська дорога.
— Кажи, — мовив Квентин Мартел.
Джон
Джон Сніговій перечитував листа, аж доки слова не почали розпливатися і змішуватися. «Я не можу цього підписати. І не підпишу.»
Він мало не спалив пергамен просто на місці, але стримався і ковтнув пива з тієї половини кухля, що лишилася від попередньої самотньої вечері. «Але ж мушу. Мене обрали князем-воєводою. Стіна належить мені. І Варта теж. А Нічна Варта не втручається у панські чвари.»
Коли Скорботний Ед Толет прочинив двері й доповів, що прийшла Йоля, Джон зітхнув полегшено і відклав листа маестра Аемона вбік.
— Хай заходить. — Він боявся цієї миті, але що поробиш. — І знайди мені Сема. Говоритиму з ним наступним.
— Він, мабуть, унизу за книжками сидить. Мій старий септон колись казав, що книжки — то наче померлі люди розмовляють. А я кажу, що мертвим слід лежати тихо. Кому цікаві їхні теревені?
І Скорботний Ед пішов з дорученням, бурмочучи про хробаків та павуків.
Коли Йоля увійшла, то негайно впала на коліна. Джон обійшов навколо столу і підняв її на ноги.
— Не треба мені колінкувати. На коліна стають лише перед королями.
Хай Йоля була вже дружиною і матір’ю, але Джонові досі здавалася дитиною — тоненькою крихіткою, загорнутою в старого Семового кобеняка. Одежина була така величезна, що могла сховати в збірках ще кілька дівчат.
— Чи здорові діти? — запитав він Йолю.
Дичацька дівчина лякливо посміхнулася з-під каптура.
— Так, пане. Я боялася, що не матиму молока для обох, та вони що більше смокчуть, то більше його тече. Такі міцні хлоп’ята.
— Мушу сказати тобі одну нелегку річ.
Він трохи не обмовився «попрохати про одну річ», але останньої миті схаменувся.
— Про Манса? Вала благала короля змилуватися. Казала, що дозволить якомусь колінкареві одружитися з нею і не поріже тому горло, аби лише Манс жив. А отого Князя-над-Кістками — його пожаліють. Крастер часто божився, що закатрупить харцизяку, хай лишень той носа покаже коло дитинця. На Мансові й половини того немає, що він собі на душу взяв.
«А й справді. Манс усього лише зібрав військо і напав на державу, яку колись присягнувся захищати.»
— Манс проказав наші обітниці, Йолю. А тоді перекинувся на дичака, побрався з Даллою і коронував себе Королем-за-Стіною. Хай тепер інший король важить його життя у своїх руках. Я не про нього, а про його сина. Хлопчика Далли.
— Про малюка? — Її голос затремтів. — Але ж він присяги не порушував, пане воєводо. Він спить, плаче, смокче, та й по тому. Нікому зла не робить. Не дайте його спалити, благаю! Врятуйте!
— Врятувати його можеш лише ти, Йолю.
І Джон розповів, як саме.
Інша жінка заверещала б на нього, прокляла найгіршими прокляттями аж до сьомого пекла. Інша жінка могла б люто накинутися на нього, дати ляпасів, копнути ногами, видряпати очі. Кинути свою непокору просто у обличчя, і хай там що станеться далі.
Але Йоля лише зателіпала головою.
— Ні… Благаю, ні!
Крук підхопив за нею.
— Ні! — заверещав він.
— Відмовишся — малий згорить. Не завтра, не післязавтра… але скоро. Щойно Мелісандрі заманеться збудити дракона, чи здійняти вітер, чи скоїти ще яку химородь з кров’ю короля. Від Манса дотоді вже лишаться кістки та попіл. Коли червона жінка завимагає для вогню його сина, Станіс їй не відмовить. Затям собі: якщо ти не забереш хлопця, вона його спалить.