У підйомній кліті Слинт на мить вирвався на волю і спробував був опиратися, але Залізний Емет ухопив його за горлянку, вгатив спиною в залізне пруття і швидко придушив опір. Дотоді вже всі мешканці замку Чорного вибігли назовні подивитися, що відбувається. Навіть Вала визирнула зі свого вікна, звісивши довгу золоту косу через плече. На сходах Король-Башти стояв Станіс, оточений лицарями.
— Якщо шмаркач гадає мене злякати, то помиляється! — чулися слова князя Яноса. — Він не посміє мене повісити. Янос Слинт має друзів — вельми впливових друзів, ось побачите…
Решту його слів здмухнуло вітром.
«Ні, так не можна» — подумав Джон, а вголос наказав:
— Стійте!
Емет обернувся, спантеличений.
— Що таке, пане воєводо?
— Я його не вішатиму, — мовив Джон. — Ведіть сюди.
— Порятуй нас, Седмице! — почувся вигук Бовена Марша.
Посмішка на обличчі князя Яноса Слинта нагадувала своєю солодкістю згіркле масло… але швидко згасла, коли Джон наказав:
— Еде! Знайди мені пенька.
І вийняв з піхов Пазур.
Поки шукали годящу колоду, князь Янос розчепірився у підйомній кліті й не хотів виходити; Залізному Еметові довелося витягати його силоміць.
— Ні! — верещав Слинт, поки Емет коли пхав, а коли волік його дворищем. — Відпустіть!… Ви не можете!… Коли Тайвин Ланістер дізнається, ви всі пошко…
Емет вибив з-під нього ноги. Скорботний Ед поставив Слинтові чобіт на спину, щоб утримати на колінах, а Емет підсунув пенька під голову.
— Не смикайтеся — то й смерть буде легшою, — застеріг Джон Сніговій. — А будете ухилятися від меча — однаково помрете, але гидкіше та болісніше. Випростайте шию, пане князю.
Джон обіруч ухопив руків’я меча-байстрюка і високо його здійняв; клинком угору та вниз забігали відблиски блідого світанку.
— Якщо маєте останнє слово, саме час його проказати, — мовив Джон, чекаючи останнього прокляття.
Але Янос Слинт викрутив шию, вирячив очі вгору і заблагав:
— Молю вас, пане воєводо! Милосердя! Я… я поїду, я… я…
«Ні, — подумав Джон. — Ти сам зачинив ті двері.»
Пазур упав донизу.
— Можна мені його чоботи? — запитав Овейн-Пришелепок саме тоді, коли голова Яноса Слинта котилася грязюкою дворища. — Майже нові, ще й хутром підбиті.
Джон озирнувся на Станіса. На мить їхні очі зустрілися. Потім король кивнув головою і пішов до себе в башту.
Тиріон
Він прокинувся на самоті й відчув, що ноші зупинилися.
Там, де був Іліріо, лишилася купа розчавлених подушок. Горлянку карликові дерло і шкрябало. А наснилося йому… що ж йому наснилося? Він уже й не пам’ятав.
Ззовні кілька голосів розмовляли мовою, якої він не знав. Тиріон просунув ноги крізь запони і зістрибнув на землю, де побачив, як магістрат Іліріо стоїть коло коней з двома вершниками, що нависають йому над головою. Обоє мали на собі кубраки вивареної шкіри під киреями темно-брунатної вовни, але мечі тримали у піхвах, і скидалося на те, що товстунові ніщо не загрожує.
— Треба відлити, — оголосив карлик, зійшов з дороги, розв’язав штани і полегшився у плутанину тернових кущів. Справа забрала чимало часу.
— Відливає він непогано, мушу визнати, — зауважив чийсь голос.
Тиріон струсив останні краплі й заправив прутень у штани.
— Це ще найменший з моїх багатих таланів. Бачили б ви, як я гівно відкладаю.
Він обернувся до магістрата Іліріо.
— Ви знаєте цих двох, магістрате? Мені вони скидаються на розбійників. Чи не дістати сокиру?
— Сокиру?! — вигукнув більший з двох вершників, дебелий чолов’яга з кошлатою бородою та шапкою яскраво-рудого волосся. — Чув, Хальдоне? Малий хоче з нами битися!
Супутник його був старший, чисто голений, з чітко окресленим худорлявим обличчям. Волосся його було зібране на потилиці у вузол.
— Щоб довести свою хоробрість, маленькі люди часто вдаються до нерозумних вихвалянь, — проказав він. — Але щось я сумніваюся, що цей хоча б качура приб’є.
Тиріон здвигнув плечима.
— Давайте сюди качура.
— Якщо наполягаєте.
Вершник зиркнув на свого супутника. Здоровань витяг з піхов меча-байстрюка.
— Осьо тобі Качур. Це я, сцикунчику.
«Рятуйте мене, боги.»
— Я гадав, качур буде трохи менший.
Здоровань гучно зареготав.
— Ти чув, Хальдоне? Йому треба меншого Качура!
— Я б погодився на тихішого. — Чоловік на ім’я Хальдон роздивився Тиріона спокійними сірими очима, потім обернувся до Іліріо. — Ви маєте для нас скрині?