І то була його остання людська думка.
Справжня смерть настала зненацька: він відчув крижаний удар холоду, наче пірнув у темні води замерзлого озера, і ось раптом уже біжить снігами, залитими місячним сяйвом, зі своїми однозграйниками на хвості. Половина світу лишалася темною. «Одноокий» — зрозумів він, коротко гавкнув, і Хитрунка з Пластуном відгукнулися.
Досягши гребеня хребта, вовки зупинилися. «Будячиха» — згадав він. Якась частина його затужила за втраченим, ще якась — за скоєним. Унизу цілий світ перетворився на лід. Пальці паморозі повільно повзли угору оберіг-деревом, тягнучись один до одного. Порожнє село вже не стояло порожнє. Блакитноокі тіні блукали між снігових заметів. Хтось мав на собі бурі лахи, хтось — чорні строї, а хтось ходив голий, з білішою за сніг плоттю. Вітер зітхав у пагорбах, несучи з собою важкі пахощі мертвої плоті, висохлої крові, просмерділої пліснявою, гниллям та сечею шкіри. Хитрунка загарчала, вишкірилася, нашорошила карк. «Не люди. Не здобич. Не такі.»
Те, що було унизу, рухалося, але не жило. Один за одним істоти піднімали голови до трьох вовків на пагорбі. Остання з істот раніше була Будячихою. Вона мала на собі вовну, хутро, шкури, а зверху вдягла накидку з паморозі, що потріскувала з кожним рухом і срібно виблискувала під місяцем. Бліді рожеві бурульки звисали з її пальців — десять довгих ножів замерзлої крові. А у ямах, де раніше були її очі, миготіли блакитні вогники, надаючи грубим рисам моторошно-чудернацької краси, якої те обличчя ніколи не знало за життя.
«Вона мене бачить.»
Тиріон
Увесь шлях через вузьке море він потопив у вині.
Корабель був малий, бесіда — ще менша, та капітан не дозволяв йому потикатися нагору. Колихання чардаку під ногами вивертало шлунок назовні, а поганючий харч, коли його вибльовували, ставав на смак ще поганішим. Але навіщо давитися солониною, твердим сиром і сухарями з хробаками, коли є таке поживне вино? Червоне, кисле, дуже міцне. Іноді вино теж виверталося назовні, але завжди знаходилося нове.
— Світ повен вина, — бурмотів він у вогкому мороці свого помешкання.
Батько завжди зневажав пияків, але хіба його думка тепер щось важила? Батько помер — він-бо сам його убив. «Стріла в черево, ясновельможний князю — отакий од мене даруночок. А якби я умів стріляти влучніше, то поцілив би просто у прутня — того самого, котрим ниций мерзотник породив мене на світ.»
У череві корабля було ніяк не зрозуміти, чи ззовні день, а чи ніч. Тиріон відміряв час за приходом корабельного учня, котрий приносив страви — ті самі, яких Тиріон їсти не хотів. Малий завжди мав при собі також щітку і цебро — прибратися у помешканні.
— Це дорнійське вино? — запитав одного разу Тиріон, висмикнувши чіп із міха. — Нагадує мені про одного змія, котрого я знав особисто. Жвавий був та кумедний, аж поки гора його не задавила.
Малий жеглярчук не відповів. З себе він був досить незугарний, хоч і не такий страшкий, як один собі карлик з половиною носа та рубцем від ока до щелепи.
— Я тебе чимось образив, абощо? — питав Тиріон, поки малий тер підлогу. — Тобі наказали до мене не балакати? Чи якийсь карлик колись уграв твою мамцю?
Відповіді не було.
— Куди ми пливемо? Хоч це мені скажи! — Хайме згадував про одне з Вільних Міст, але не казав, яке саме. — До Браавосу? Тирошу? Миру?
Тиріон радше волів би потрапити у Дорн. «Мирцела старша за Томена, за дорнійським законом Залізний Престол належить їй. А я б допоміг їй у здобутті законних прав — саме так, як закликав мене князь Оберин.»
Але ж Оберина вбили; йому розтрощив голову на криваві друзки броньований кулак пана Грегора Клегана. А чи стане Доран Мартел без заохочення Червоного Гаспида навіть розглядати такий непевний задум? «Ще хтозна, чи не заб’є в залізи та не віддасть назад моїй милій сестрі.» На Стіні, мабуть, було б спокійніше. Старий Ведмідь Мормонт казав, що Нічна Варта має потребу в таких людях, як Тиріон. «Але ж і Мормонт, напевне, вже мертвий. Хтозна, чи не оберуть на воєводу після нього Яноса Слинта.» А той різницький вилупок навряд чи забуде, хто запхав його на Стіну. «Та й чи хочу я решту життя давитися кулішем з солониною за одним столом з убивцями і злодіями?» Хай навіть та решта життя буде не такою вже довгою — клопотом Яноса Слинта.
Жеглярчук змочив щітку і завзято допався до прибирання.