— Гіздахр присягається, що переможці матимуть половину всіх монет, зібраних коло воріт, — втрутився Храз. — Половину! Він присягається. Гіздахр — шляхетна, чесна людина.
«Ні, занадто хитромудра людина.» Дані відчула себе у пастці.
— А переможені? Що матимуть вони?
— Їхні імена викарбують на Брамі Долі серед інших хоробрих загиблих, — оголосила Барсена. Казали, що вона вбила усіх жінок, яких проти неї виставляли упродовж восьми років. — На всіх чекає смерть, і на жінок теж… але не всіх по смерті пам’ятатимуть.
На це Дані не знала, що відповісти. «Якщо мій народ справді хоче цього, чи маю я право відмовляти їм? Це ж було їхнє місто перед тим, як стати моїм. І кидати на пісок вони бажають лише своє власне життя.»
— Я поміркую про все, що ви мені розказали. Дякую за поради. — Дані підвелася з лави. — Продовжимо назавтра.
— На коліна перед Даянерис Буреродною, Неопалимою, царицею меєринською, королевою андалів, ройнарів та першолюдей, халісі великого трав’яного моря, Трощителькою Кайданів та Матір’ю Драконів! — закликала Місандея.
Пан Барістан супроводив її назад до покоїв.
— Розкажіть мені казку, добрий лицарю, — попрохала Дані, піднімаючись сходами. — Якусь оповідь про мужність та честь зі щасливим закінченням.
Саме зараз вона відчувала особливу потребу в щасливих закінченнях.
— Розкажіть, як ви утекли від Узурпатора.
— Нема великої мужності в тому, ваша милосте, щоб тікати, рятуючи життя.
Дані всілася на подушку, схрестила ноги і зиркнула на лицаря знизу вгору.
— Дуже прошу вас, розкажіть! Хіба не Молодий Узурпатор звільнив вас із Королегвардії?
— Так, то був Джофрі. За привід вони обрали мій вік, хоча правдива причина полягала зовсім в іншому. Малий хотів біле корзно для свого собаки Сандора Клегана, а його матінка прагнула зробити Крулеріза своїм Регіментарем. Коли мене викликали перед їхні очі, я… я зняв кирею, як мені наказали, кинув меча до Джофріних ніг і… висловився необачно.
— Що ви сказали?
— Та правду… але правди ніколи не вітали при тому дворі. Я вийшов з престольної палати з високо піднятою головою, хоча навіть не знав, куди мені податися. Я давно не мав іншої домівки, окрім Башти Білих Мечів. Родичі, певно ж, знайшли б мені якийсь куток у нашому дідицтві Урож’я, та я не бажав стягати на них гнів Джофрі. Я саме збирав речі, коли мені спало на думку, що зрештою я сам накликав на себе лихо, прийнявши колись пробачення від Роберта. Він був хоробрий лицар, але поганий король, бо навіть не мав прав на престол, який захопив силоміць. Тому я вирішив спокутувати провину — знайти істинного короля і служити йому вірно, всіма силами, що мені лишилися.
— Мого брата Візериса.
— Такий був тоді мій намір. Відтак я пішов до стайні, де мене спробували схопити золотокирейники. Джофрі пропонував мені вежу, де б я міг дожити віку, та я зневажив його дарунок, і натомість мені наготували підземелля. Запопав мене сам тисяцький міської варти, заохочений моїми порожніми піхвами, та він мав із собою тільки трьох людей, а при мені лишався кинджал. Я розпанахав обличчя тому зі стражників, котрий першим мене торкнувся, скочив у сідло і збив конем решту. Коли я поспішав до брами, то чув, як Янос Слинт волає, щоб за мною надіслали погоню. За межами Червоного Дитинця вулиці були забиті людом, інакше б я легко відірвався. Натомість мене нагнали біля Річкової брами. Золотокирейники, що переслідували мене від замку, кричали до тих, які були коло брами, щоб мене зупинили. Варта схрестила списи і загородила шлях.
— А ви навіть меча не мали! То як вам вдалося пробитися?
— Справжній лицар вартий десяти лайдаків при брамі. До того ж я застукав їх зненацька. Одного переїхав конем, вирвав у нього з рук списа і прохромив горло найближчому переслідувачеві. Другий злякався і не завадив мені проїхати крізь браму, а там я дав коневі остроги і щодуху полетів уздовж річки, поки місто не зникло з очей в мене за спиною. Того ж вечора я вторгував за коняку жменю монет і жебрацькі лахи. Наступного ранку я влився до річки простолюду, що текла назад до Король-Берега. Виходив я крізь Грязючну браму, а повернутися вирішив крізь Божу. З брудом на обличчі, щетиною на щоках, ковінькою замість зброї, у нікчемному дранті та забрьоханих болотом чоботях я виглядав просто старим селюком, що тікає від війни. Золотаві взяли з мене оленя і махнули, щоб проходив. Король-Берег був натоптаний людом, що шукав притулку та захисту від битв, і я непомітно загубився серед нього. Я мав трохи срібла, але потребував його, щоб заплатити за перевіз через вузьке море, тому спав у септах і на вулицях, а харчувався зі спільного казана у найдешевших харчівнях. Я дав відрости бороді, сховався під покровом своїх років. Того дня, коли князь Старк втратив голову, я стояв там і дивився. Потім я пішов до Великого Септу і подякував семи богам за те, що Джофрі забрав у мене корзно.