«Може, мені сто років і є? Скільки я вже тут сиджу?»
— Ідіть, — пробелькотів він крізь зламані зуби та зламані пальці, міцно стиснувши повіки від жахливо яскравого світла. — Благаю, заберіть собі щура, лише не робіть боляче…
— Смердюк! — мовив старший з хлопчаків. — Ти Смердюк. Згадав?
Саме він тримав у руці смолоскип. Молодший хлопчина мав кільце залізних ключів.
«Смердюк?» Сльози ринули щоками.
— Згадав. Я пам’ятаю. — Він роззявив рота, потім стулив його. — Мене звати Смердюк. Смердюк — нікчемний остюк.
У пітьмі він не потребував імені, а тому легко його забував. «Смердюк, Смердюк, мене звати Смердюк.» Він не народився з цим іменем. У іншому житті він був кимось іншим, але тут і зараз його ім’я було Смердюк. Тепер він згадав.
Також він пригадав і хлопчиків. Вони були вдягнені у однакові жупанчики тонкої вовни, сіро-блакитні з синьою облямівкою. Обидва були зброєносцями, обом було по вісім років, і обох звали Вальдерами Фреями. «Великий Вальдер і Малий Вальдер, так-так.» От лишень Малим був більший, а Великим — менший, і це дуже розважало хлопців, але збивало з пантелику решту світу.
— Я вас знаю, — прошепотів він крізь потріскані губи. — Я знаю ваші імена.
— Ти маєш піти з нами, — мовив Малий Вальдер.
— Ти потрібен їхній вельможності, — додав Великий Вальдер.
Жах прохромив його наскрізь, наче ніж. «Це ж лише діти, — подумав він. — Двоє хлопчаків восьми років.» Авжеж він міг упоратися з двома восьмилітками. Навіть слабким і знесиленим він міг забрати смолоскипа, ключі, кинджал у піхвах при боці Малого Вальдера, а тоді втекти. «Ні. Ні, це надто легко. Це пастка. Якщо я втечу, він забере ще один палець і ще кілька зубів.»
Раніше він уже тікав — здавалося, чи не кілька років тому, коли ще лишалися якісь сили, коли він іще був здатен на непокору. Того разу з ключами до нього прийшла Кайра. Вона сказала йому, що вкрала ключі, що знає потерну, яку ніколи не стережуть.
— Відведіть мене назад до Зимосічі, м’сьпане, — благала вона, зблідла і тремтлива. — Я не знаю дороги. Я не можу втекти сама. Благаю, ходімо зі мною.
І він пішов. Ключник в’язниці був п’яний вусмерть і валявся на підлозі в калюжі вина зі спущеними до кісточок штаньми. Двері підземелля були відчинені, потерну ніхто не охороняв — саме так, як вона казала. Втікачі почекали, поки місяць закотиться за хмари, тоді вислизнули з замку і переплюхали Плакун-Воду, ковзаючи на каменях, скутих холодом у крижаному потоці. На тому березі він її поцілував.
— Ти врятувала нас, — сказав він тоді.
«Дурень. Божевільний йолоп.» То була пастка, гра, жорстокий жарт. Князь Рамзай полюбляв лови у лісі, але надавав перевагу двоногій дичині. Цілу ніч вони бігли темним лісом, але щойно зійшло сонце, крізь дерева почувся слабкий звук віддаленого рогу і гавкіт зграї хортів.
— Нам треба розділитися, — сказав він Кайрі, коли собаки почали наганяти. — Нас обох вони не вистежать.
Але дівчина мало не божеволіла з жаху і чіплялася за нього, відмовляючись розлучатися — навіть тоді, коли він присягнувся, що збере військо залізняків і повернеться по неї згодом, якщо погоня обере її.
Їх упіймали менше ніж за годину. Один пес збив його на землю, інший вкусив Кайру за ногу, коли вона намагалася видертися схилом горбка. Решта оточила їх із гавкотом та гарчанням і тримала на місці, клацаючи зубами на найменший рух, доки не наблизився Рамзай Сніговій зі своїми мисливцями. Тоді він іще був байстрюком, не Болтоном.
— Осьде ви є, — посміхнувся він до них з сідла. — Ви раните мої почуття, коли тікаєте отак зненацька. Невже вас стомила моя гостинність?
Саме тоді Кайра схопила камінь і кинула йому в голову. Камінь схибив на добрячих пів-аршина, і Рамзай посміхнувся.
— Тебе доведеться покарати.
Смердюк пригадав відчайдушний, нажаханий погляд Кайриних очей. Тієї миті вона виглядала такою юною, зовсім ще дівчинкою, але він нічого не міг вдіяти. «Вона привела їх до нас, — подумав він. — Якби ми розділилися, як я казав, хтось із нас двох міг би врятуватися.»
Від спогадів тяжко перехопило подих. Смердюк відвернувся від смолоскипа з очима, повними блискучих сліз. «Чого йому треба цього разу? — подумав він у розпачі. — Чому він не дасть мені спокій? Я ж нічого не робив, цього разу я ні в чому не винний, чому б йому не лишити мені в пітьмі?» Адже він щойно упіймав щура, такого жирного, теплого, рухливого…
— Нам його помити, абощо? — спитав Малий Вальдер.
— Їхня вельможність люблять, коли від нього тхне, — відповів Великий Вальдер. — Чого б вони кликали його Смердюком?