«Смердюк. Мене звати Смердюк — огидний гівнюк.» Він мусить пам’ятати. «Служи, корись, пам’ятай, хто ти є — і більше тобі не зроблять боляче. Його вельможність пообіцяв, він сам пообіцяв.» Та навіть якби бранець забажав опиратися, то вже не мав для опору сили. Усю силу з нього вибили батогами, виморили голодом, здерли зі шкірою. Коли Малий Вальдер підняв його з долівки, а Великий Вальдер змахнув смолоскипом, щоб вигнати з цюпи, він пішов покірно, наче собака. Якби він мав хвоста, то запхав би його між ніг.
«Якби я мав хвоста, Байстрюк відрізав би його геть.» Думка прийшла непроханою — злостива думка, небезпечна. Його вельможність більше не був байстрюком. «Тепер він Болтон, не Сніговій.» Король-хлопчак на Залізному Престолі зробив князя Рамзая законним спадкоємцем, подарував йому право взяти ім’я свого вельможного батька. Коли його кликали Сніговієм, то тим нагадували про народження від непорядного ложа і викликали чорну лють. Смердюк мусив пам’ятати. А понад усе він мав пам’ятати своє ім’я. На пів-удару серця воно зникло з пам’яті, і він злякався так, що запнувся на крутих сходах підземелля і подер штани на камені, пустивши собі кров. Малий Вальдер мусив пхнути у нього смолоскипом, щоб підняти на ноги і погнати далі.
У дворищі він побачив, що над Жахокромом стоїть ніч, а над східним муром замку сходить повний місяць. Бліде світло кидало тіні високих трикутних зубців на морозну землю, наче відбиток якоїсь велетенської, чорної та хижої щелепи. Повітря було вогке, холодне, повне напівзабутих пахощів. «Це світ, — сказав собі Смердюк, — саме так пахкотить світ.» Він не знав, чи довго сидів у підземеллі — напевне, з півроку. «Довго, а чи й довше. Що як минуло п’ять років, або десять, або двадцять? Чи я знав би? Що як я з’їхав там, у глибині, з глузду, і минула вже половина мого життя?» Та ні, дурниці. Стільки часу проминути не могло — адже хлопчаки лишилися хлопчаками, а за десять років вони перетворилися б на дорослих чоловіків. Він мусить пам’ятати такі речі. «Я не дозволю йому звести мене з розуму. Хай забирає пальці рук і ніг, хай виймає очі та відрізає вуха, але він не зможе забрати мій розум, якщо я не дозволю.»
Малий Вальдер ішов попереду зі смолоскипом у руці, Смердюк покірно плівся за ним, а Великий Вальдер крокував позаду. Собаки на псярні загавкали, коли трійця їх проминала. Вітер носився двором, наскрізь прорізаючи бридке ганчір’я, що правило йому за одяг. Шкірою від холоду побігли сироти. Нічне повітря було вогке і холодне, але жодних ознак снігу він не помітив — хоча зима вже напевне стояла на порозі. Смердюк спитав себе, чи доживе побачити сніг. «Скільки пальців я дотоді матиму на руках? А на ногах?» Коли він підняв руку до очей, то вразився, яка вона бліда, яка позбавлена плоті. «Шкіра та кістки, — подумав він. — Я маю руки немічного старого.» Чи не міг він помилятися щодо хлопців? Що як це були не Малий Вальдер і Великий Вальдер, а сини тих малих, яких він колись знав?
У великій трапезній панували сутінки і дим. Праворуч та ліворуч горіли ряди смолоскипів, які тримали держаки у вигляді кістяків людських рук, що витикалися просто зі стін. Високо над головою виднілися чорні від диму дерев’яні крокви та баня даху, що губилася у темряві. У повітрі висіли важкі пахощі вина, пива та смаженого м’яса. Шлунок Смердюка гучно забурчав, у роті зібралася слина.
Малий Вальдер прогнав його, підпихаючи у спину, проходом між довгими столами, де вечеряла залога замку. Він відчував на собі численні очі. Найкращі місця коло помосту обіймали улюбленці Рамзая, котрих кликали Байстрючатами. Бен Кістяк — старий доїжджачий при улюблених мисливських хортах його вельможності. Дамон на прізвисько Потанцюй-Мені, білявий та зовсім юний обличчям. Хрипло, що втратив язика за необачні слова у присутності князя Руза. Кислий Алин. Гицель. Жовтий Пуць. Далі, нижче солі, сиділи інші, яких Смердюк знав наочно, коли не за іменами: служиві латники та десятники варти, стражники, ключники та кати. Були там і незнайомці теж — обличчя, бачені ним уперше. Дехто кривився, коли він проходив повз, а інші реготали. «Гості, — подумав Смердюк. — Друзі його вельможності. Мене привели їх розважити.» Холодок жаху пробіг спиною.
За високим столом у кріслі свого панотця сидів Болтонів Байстрюк, пригощаючись із батькового кухля. Стіл поділяли з ним двоє старих чоловіків, у яких Смердюк з одного погляду упізнав вельможних панів. Один був кощавий, з сірими кремінними очима, довгою білою бородою та обличчям твердим, наче зимовий лід. Він мав на собі кожух з розкошланої ведмежої шкури, поношений та засмальцьований. Під ним виднілася коротка кольчуга, яку він не зняв навіть за столом. Другий пан був теж кощавий тілом, але скривлений всюди, де перший був прямий та ставний. Одне з його плечей було вище за інше, і над мискою він схилявся, наче стерв’ятник над падлом. Сірі очі дивилися жадібно, зуби були жовті, розгалужена борода мінилася барвами снігу та срібла, до плямистого черепа чіплялося кілька пасем волосся. Але делія на ньому була м’яка, доброї вовни, з облямівкою чорного соболя, застібнута зіркою куваного срібла.