— Поцілуй мене, — шепнула вона, але Харрі, не звертаючи уваги на її слова, заплющив очі й увійшов у неї.
Вона вхопилася за його штани, хотіла, щоб він зняв їх, але Харрі відіпхнув її руки. На нічному столику стояла фотографія літньої пари, імовірно, батьків. Харрі стис зуби, відчувши, як під повіками заблискали іскри, і спробував уявити собі її.
— Що ти сказав? — запитала вона, піднявши голову, але так і не розчула заклинань, які Харрі бурмотав собі під ніс. Тоньє Віг спробувала підлаштуватися під його рухи, застогнала, але він стис її, немов на родео, де вершник піймав коня й міцно тримає, щоб він його не скинув.
Потім пролунало його невиразне ревіння, і в ту ж мить вона вчепилась у його футболку, вигнулася й закричала. Далі притягла його до себе, він поклав обличчя в ямку між її ключиць.
— Це було чудово, — вимовила вона, але слова її зависли в повітрі безглуздою й непотрібною неправдою. Він нічого не відповів.
Почувши, що подих її став рівним, він підвівся й тихо одягнувся. Обоє знали, що обоє знають, що вона не спить. Він вийшов із будинку.
Здійнявся вітер. Поки Харрі йшов по гравійній доріжці, запах Тоньє поступово зникав. На флагштоці біля воріт ляскав шнур. Може, цього року рано задув мусон, може, це Ель-Ніньйо. А може, просто звичайний вітер.
Біля воріт Харрі помітив чорний автомобіль. І ніби навіть розгледів обрис фігури за тонованим склом, але остаточно переконався у своїх здогадах, тільки коли скло з електричним клацанням поповзло вниз і з салону почулися приглушені звуки симфонії до мінор Гріга.
— Ідете додому, пане Холе?
Харрі кивнув і сів у машину. Водій поправив своє сидіння.
— Що ви тут робите так пізно, Санпхет?
— Я тільки що відвіз пана Торхуса. Немає сенсу повертатися додому спати, адже за кілька годин я маю заїхати за фрекен Віг.
Він рушив із місця, і вони полетіли по сплячих вулицях цього кварталу вілл.
— А куди ж направився в таку пізню годину Торхус? — запитав Харрі.
— Він хотів подивитися Патпонг.
— Он як. Ви порадили йому який-небудь бар?
— Ні. Схоже, він сам знав, куди йому треба. Кожний розуміє краще за інших, яких саме ліків потребує.
Харрі піймав його погляд у дзеркальці.
— Мабуть, ви маєте рацію, — сказав він і виглянув у вікно.
Вони виїхали на вулицю Рами V, і рух зупинився. Беззуба баба, сидячи в кузові пікапа, дивилася на них. Щось знайоме, подумав Харрі, і раптом вона усміхнулася. Лише трохи пізніше він зрозумів, що вона не могла бачити їх за тонованим склом, а просто посміхалася своєму відбиттю в посольському автомобілі.
Розділ 49
Івар Льокен знав, що все скінчено. Жоден мускул його тіла не ворухнувся, і все пройшло. Страх накочувався на нього хвилями й знову відступав. Він постійно думав про те, що зараз загине. Це був суто умоглядний висновок, але відчуття швидкої смерті просочувалося в душу, немов крижана вода. Того разу, коли він виявився в пастці біля села Мілай і стояв із цим чортовим бамбуковим ціпком у стегні, а інший прошив йому ногу від ступні до коліна, він жодної миті не думав про те, що помре. І коли валявся без тями в Японії й лікарі сказали, що ногу треба ампутувати, він відповів, що скоріше здохне, але знав при цьому, що смерті не буде, що вона неможлива. І коли вони прийшли давати йому наркоз, він вибив шприц із рук лікаря.
Нерозумно, звичайно. Але йому дозволили зберегти ногу. «Поки відчуваю біль, я живу», — написав він на стіні над своїм ліжком. Він пролежав у госпіталі в Окабе майже рік, поки не виграв бій із власною зараженою кров’ю.
Тепер він говорив самому собі, що прожив довге життя. Довге. А це дещо значить. І бачив людей, яким було гірше, ніж йому. Так навіщо ж пручатися, думав він. І проте пручався. Тіло відмовлялося помирати, як і сам він відмовлявся помирати все своє життя. Як відмовлявся перетнути межу, навіть коли прагнення вогнем віддавалося в попереку, як не дав зламати себе, коли його вигнали з армії, відмовлявся жаліти себе, коли приниження дерло, як батогом, знову роз’ятрюючи старі рани. Але насамперед він відмовлявся заплющувати очі. Ось чому він приймав усе: війни, страждання, жорстокість, мужність, людяність. Стільки всього, що він із повним правом міг сказати про себе, що прожив довге життя. І тепер він теж не став заплющувати очі, він тільки кліпав. Льокен знав, що має померти. І якби міг, то заплакав би.
Ліз подивилася на годинник. Було пів на дев’яту, вони з Харрі вже цілу годину сиділи в «Мілліс Караоке». Навіть Мадонна дивилася на них зі стіни скоріше нетерпляче, ніж жадібно.
— Куди він пропав? — запитала вона.