— Який же мотив викрадення? Щоб підтвердити нашу теорію про те,’що саме Кліпра вбив посла й Джима Лава?
— Ні, це був другорядний мотив, — сказав він, дивлячись у вікно. — Головне в тому, що він мав намір убити її від самого початку. Коли я…
Із сусіднього залу донеслися глухі удари басів.
— Що, Харрі?
— Коли я побачив її вперше, вона вже була приречена на смерть.
Ліз затамувала подих.
— Уже майже дев’ята, Харрі. Може, ти скажеш мені, хто вбивця, поки не прийшов Льокен?
О сьомій годині Льокен замкнув свою квартиру й вийшов на вулицю, щоб узяти таксі й поїхати в «Мілліс Караоке». Він відразу ж помітив машину. «Тойота-королла», людина за кермом, здавалося, заповнювала собою весь салон. У пасажирському кріслі сиділа інша людина. Він подумав, чи не підійти до машини й не запитати, що вони хочуть, але вирішив спершу перевірити. Йому здавалося, він і так знає, що їм треба й хто їх сюди послав.
Льокен піймав таксі й, проїхавши кілька кварталів, переконався, що «королла» не відстає.
Водії таксі звичайно відчувають, якщо білий пасажир на задньому сидінні явно не турист, і не пропонують йому масажу. Але коли Льокен попросив водія повозити його ще трохи, той змінив свою думку про фаранга. Льокен піймав його погляд у дзеркальці.
— Екскурсія, сер?
— Так, екскурсія.
Через десять хвилин у Льокена не залишилося жодних сумнівів. Зовсім очевидно, що він зараз приведе на хвості двох поліцейських до таємного місця зустрічі. Він ніяк не міг зрозуміти, звідки начальник поліції дізнався про неї. І чому той взагалі так погано ставиться до того, що його старший інспектор Крамлі співпрацює з іноземцями. Можливо, це не за правилами, зате результативно!
На Суа-Па-роуд рух повністю зупинився. Водій обережно став за двома автобусами й показав своєму пасажирові на стовпи, що зводилися між смугами руху. Тут минулого тижня впала сталева балка, убивши автомобіліста. Він читав про це в газеті. Там були навіть опубліковані фотографії з місця події. І, похитавши головою, водій взяв ганчірку й протер щиток, вікна, фігурку Будди й фотографію королівської родини, а потім, зітхнувши, розгорнув «Тай Рат» і заглибився в читання спортивних новин.
Льокен подивився в заднє вікно. Їх із «короллою» розділяли всього дві машини. Він глянув на годинник. Пів на восьму. Мабуть, він спізниться, якщо не зуміє відірватися від цих психів. Тоді він торкнув водія за плече.
— Я побачив знайомих, — пояснив він англійською й жестами показав назад.
Водій похмуро глянув на нього, явно підозрюючи, що фа-ранг просто не хоче платити за проїзд.
— Я зараз повернуся, — пообіцяв йому Льокен і важко протиснувся назовні.
Життя стало коротше ще на один день, подумав він, вдихнувши дозу вихлопних газів, здатну оглушити ціле щуряче сімейство, і спокійним кроком направився до «королли». На одній фарі красувалася вм’ятина, і світло било прямо йому в обличчя. Він приготував потрібні слова, заздалегідь радіючи, як витягнуться їхні обличчя. Він був усього за кілька метрів від них і міг уже роздивитися дві фігури в машині. Як раптом його охопило занепокоєння. Дивно виглядали ці типи. Навіть якщо поліцейські частіше за все не відрізняються особливим розумом, вони, у всякому разі, розуміють, що головне під час стеження — не впадати в око. Але в людини на пасажирському сидінні були сонцезахисні окуляри, хоча сонце давно вже зайшло. І навіть якщо багато китайців у Бангкоку носили кіску, цей велетень за кермом своїм виглядом привертав зайву увагу. Льокен спробував було повернути назад, але дверцята «королли» відчинилися.
— Містел, — м’яко вимовив велетень. Це було якесь божевілля. Льокен спробував протиснутися до свого таксі, але йому перепинив шлях інший автомобіль. Він знову повернувся до «королли». До нього наближався китаєць. — Містел, — повторив він, і в цей самий час рух на зустрічній смузі відновився. Немов пронісся ураган.
Один раз Льокен убив людину голими руками. Він перебив гортань ребром долоні, саме так, як їх учили в тренувальному таборі у Вісконсіні. Але це було давно, у далекій юності. І тоді він був наляканий до смерті. Тепер він нічого не боявся. Він просто був розлютований.
Утім, ніякої різниці не було.
Коли він відчув, що його обхопили чиїсь руки й підняли над землею, він уже знав, що йому однаково. Спробував закричати, але голос не слухався, бо йому стиснули горло. Він побачив, як над його головою обертається зоряне небо, а потім його заступила тканина салону в машині.
Він відчув гарячий подих на своїй потилиці й подивився в переднє вікно «королли». Людина в темних окулярах стояла біля його таксі, простягаючи водієві кілька паперових купюр. Велетень злегка послабив хватку, і Льокен судорожно втягнув у себе смердюче повітря, немов джерельну воду.