Вибачившись, Харрі піднявся сходами і підійшов до Хільде Мольнес зі словами співчуття. Взяв її мляву, безживну руку. Вдова подивилася на нього затуманеним поглядом, важкий аромат її парфумів майже заглушав запах джину.
Нарешті він повернувся до Руни. Закрившись від сонця рукою й прищулившись, вона глянула на нього знизу вгору, ніби щойно його помітила.
— Привіт, — вимовила вона. — Нарешті з’явився хтось, хто вище за мене в цій країні пігмеїв. Чи не той ви слідчий, що приходив до нас?
У її голосі вгадувалися агресивні нотки, якийсь підлітковий виклик. Потиск руки виявився міцним й енергійним. Харрі мимохіть глянув на іншу руку. Із чорного рукава стирчав воскового кольору протез.
— Ви слідчий? — за спиною почувся голос Єнса Брекке.
Знявши окуляри, блондин прищулився. У нього було відкрите хлоп’яче обличчя, неслухняний світлий чуб падав на очі, блакитні й майже прозорі. Хоча кругле обличчя усе ще зберігало дитячу м’якість, але зморщечки біля очей видавали, що йому вже за тридцять. Костюм від Армані він перемінив на класичний від Дель-Джорджіо, туфлі від Баллі ручної роботи блищали, ніби чорні дзеркала, але щось у манері розмовляти надавало йому подібності до задирливого підлітка, який вирядився як дорослий.
— Я з норвезької поліції, приїхав сюди провести належне в таких випадках дізнання, — повідомив Харрі.
— Он як? Це що, звичайна справа?
— Ви розмовляли з послом у день його смерті, чи не так?
Брекке трохи здивовано глянув на Харрі.
— Вірно. А звідки вам це відомо?
— Ми знайшли його мобільний телефон. Ваш номер фігурував серед останніх п’яти, за якими він дзвонив.
Харрі уважно подивився на свого співрозмовника, але той ані здивувався, ані спантеличився, а виявив саме лише щире нерозуміння.
— Ми можемо поговорити? — запитав Харрі.
— Звичайно, — відповів Брекке, і між його вказівним і середнім пальцями раптом з’явилася візитівка.
— Удома чи на роботі?
— Удома я сплю, — заявив він.
Майже непомітна усмішка майнула на його обличчі, але Харрі її вловив. Немовби Єнса тішив сам факт розмови зі слідчим, ніби в цьому було щось не зовсім пристойне.
— А тепер, перепрошую, я маю залишити вас…
І Брекке шепнув кілька слів на вухо Руні, кивнув Хільді Мольнес і бігцем по сходах спустився до свого «порше». Народ уже майже роз’їхався, Санпхет провів Хільде до посольської машини, і Харрі залишився на сходах удвох із Руною.
— Тепер будуть поминки в посольстві, — сказав він.
— Знаю. Але матері туди зовсім не хочеться.
— Розумію. До вас, напевно, приїдуть родичі.
— Ні, — коротко відповіла вона.
Харрі бачив, як Санпхет закриває двері за Хільде Мольнес й обходить навколо машини.
— Гаразд. Ви можете поїхати зі мною на таксі, якщо хочете.
Харрі відчув, як у нього запалали вуха. Адже він мав на увазі: «якщо хочете туди поїхати».
Вона глянула на нього. Очі в неї були темні й непроникні.
— Не хочу, — відповіла вона й пішла до посольської машини.
Розділ 16
Настрій в усіх був пригнічений, розмовляли мало. Тоньє Віг сама попросила Харрі прийти, і тепер вони разом стояли осторонь, тримаючи в руках келихи з напоями. Тоньє допивала другий мартіні. Харрі попросив води, але одержав солодкий і липкий апельсиновий сік.
— У тебе залишилася вдома родина?
— Так, дехто, — відповів Харрі, не зовсім розуміючи, що означає ця зміна теми й звертання на «ти».
У мене теж, — продовжувала вона. — Батьки, брати й сестри. Є ще дядьки й тітки, а от бабусь і дідусів уже нема. Ось так. А в тебе?
— Приблизно так само.
Повз них пройшла Ао, тримаючи в руках тацю з напоями. На ній була проста, традиційна тайська сукня з довгим розрізом на боці. Він провів її поглядом. Нескладно було уявити собі, що пан посол міг і не встояти перед такою спокусою.
В іншому кінці кімнати, перед великою картою світу, стояв якийсь чоловік, широко розставивши ноги й погойдуючись. Стрункий, широкоплечий. Його волосся, подекуди із сивиною, було підстрижене так само коротко, як і в Харрі. Глибоко посаджені очі, під шкірою перекочуються мускули, руки прибрані за спину. Відразу видно військового.