Хтось поставив перед ним пиво, якого він не замовляв. Він навіть не доторкнувся до нього, заплатив і пішов дзвонити в Управління з телефону-автомата поруч із чоловічим туалетом. Жіночого він ніде не помітив.
Розділ 26
Легкий бриз куйовдив чуб. Харрі стояв на виступі, біля краю даху, і дивився на місто. Примруживши очі, він бачив перед собою суцільне миготіння й блиск.
— Відійди від краю, — пролунав голос за ним. — Ти змушуєш мене нервувати.
Ліз сиділа в шезлонгу, тримаючи в руці банку пива. Харрі приїхав до Управління, де вона забарикадувалася штабелями звітів, які треба було прочитати. Наближалася північ, і вона погодилася, що пора вже закінчувати. Замкнула кабінет, і вони разом піднялися на ліфті на дванадцятий поверх. Виявивши, що двері на дах зачинені, вони вилізли назовні через вікно й піднялися пожежними сходами.
Раптово в рівномірний гуркіт вуличного транспорту вторглося виття корабельної сирени.
— Ти чув? — запитала Ліз. — Коли я була маленька, батько повторював мені, що в Бангкоку можна почути, як сурмлять слони, коли їх перевозять на річкових баржах. Вони пливли з Малайзії, тому що ліси на Борнео повирубували, і тварини стояли прив’язані на палубі, їх перевозили в ліси Північного Таїланду. Коли я приїхала сюди, я довго ще думала, що це слони сурмлять у свої хоботи.
Звуки сирени стихали.
— У пані Мольнес є мотив, але наскільки він переконливий? — запитав Харрі, відійшовши від краю даху. — Ти змогла 6 убити когось, щоб потім протягом шести років мати формальне право розпоряджатися п’ятдесятьма мільйонами крон?
— Зважаючи кого, — відповіла Ліз. — Є парочка таких, котрих я прикінчила б і за меншу суму.
— Я маю на увазі от що: п’ятдесят мільйонів протягом шести років — те ж саме, що п’ять мільйонів протягом шістдесяти років?
— Звичайно, ні.
— Саме так, хай йому грець!
— Тобі хочеться думати, що це вона? Пані Мольнес?
— Як я можу цього хотіти? Я хочу одного — щоб ми знайшли вбивцю, і тоді я повернувся б нарешті додому.
Ліз смачно гикнула, схвально кивнувши самій собі, і відсунула пиво вбік:
— Бідолашна дочка. Її звуть Руна? Подумати лишень, матір притягнуть за те, що вбила батька через гроші.
— Знаю. Але вона, на щастя, хоробра дівчинка.
— Ти в цьому впевнений?
Він знизав плечима й підняв руку до неба.
— Що ти робиш? — запитала вона.
— Думаю.
— А навіщо витягнув руку?
— Заради енергії. Я акумулюю енергію всіх тих, хто зараз унизу. Вона забезпечить мені вічне життя. Ти в це віриш?
— Я перестала вірити у вічне життя, коли мені виповнилося шістнадцять, Харрі.
Харрі повернувся до неї, але в темряві не зміг розгледіти вираз її обличчя.
— Твій батько? — запитав він.
— Так. Він тримав світ на своїх плечах, мій батько. Шкода тільки, що тягар виявився завеликим.
— Але як… — Він запнувся.
— Це сумна історія про ветерана в’єтнамської війни, Харрі. Ми знайшли його в гаражі, при повному параді, гвинтівка лежала поруч. Він залишив довгий лист, адресований не тільки нам, але й усій американській армії. Там було написано, що він не може більше тікати від відповідальності. Що він зрозумів це, коли виявився біля відкритих дверей у вертольоті, що злетів з даху американського посольства в Сайгоні в 1973 році, і дивився вниз, на зневірених південних в’єтнамців, які штурмували будинок посольства в пошуках захисту від військових, що вступали в місто. Батько писав у листі, що відчуває відповідальність за все це нарівні з військовою поліцією, що стримувала юрбу прикладами гвинтівок, — била тих самих людей, яким вони обіцяли виграти війну, обіцяли демократію. Як офіцер, він відчував свою провину й за те, що американці евакуювали в першу чергу власних військових, забувши про в’єтнамців, які боролися пліч-о-пліч із ними. Батько віддавав їм належне й шкодував, що не розумів власної відповідальності за них. Наприкінці листа він передавав привіт матері й мені і радив нам забути його якомога швидше.
Харрі захотілося курити.
— Твій батько взяв на себе занадто велику відповідальність, — сказав він.
— Так. Але я все-таки вважаю, що за мертвих відповідати легше, ніж за живих. Їх залишається лише оплакувати, Харрі. Нам, живим. І нами, хай там як, теж керує відповідальність.
Отже, відповідальність. Якщо він і намагався поховати щось останній рік, так це відповідальність. Чи то за живих, чи за мертвих, за самого себе чи за інших. Вона викликала в ньому тільки комплекс провини й ніколи не винагороджувалася. Ні, про нього не скажеш, що ним керує відчуття відповідальності. Напевно, Торхус має рацію, мабуть, насправді мета Харрі аж ніяк не тріумф справедливості. Скоріше тільки дурне марнославство заважає йому визнати, що слідство треба просто припинити, і він завзято намагається піймати хоч когось, неважливо кого, тільки б віддати його під суд і вважати справу розкритою. Може, весь цей галас — газетні заголовки й схвальні відгуки після повернення з Австралії — значив для нього набагато більше, ніж він звик думати? А ця впевненість — що він усе здолає й через усе переступить, аби тільки скоріше повернутися додому й зайнятися справою Сестреняти, — виходить, усього лише привід? Тому що, чорт забирай, для нього насправді найважливіше — досягти успіху?