Мозок знову запрацював. І Харрі зрозумів, що лише отримав відстрочку. Кисень, що надходив у його кров, перетворювався на вуглекислий газ, щось подібне до вихлопних газів тіла, а трубка сачка була занадто довгою, щоб повністю звільнитися від них. Таким чином, він знову й знову вдихав те ж саме повітря, і помалу частка кисню зменшувалася, а частка смертельного СO2 дедалі збільшувалася. Це називається гіпер-капнією, і незабаром він від неї загине. Гірше за все, що він так часто дихає, через це процес тільки прискорюється. За якийсь час виникне сонливість, мозок перестане контролювати подих, він ставатиме усе рідшим і рідшим, поки зовсім не завмре.
«Помру на самоті», — подумав Харрі. Прикутий ланцюгом. Як слони на річковій баржі. Слони! І він щосили протрубив у трубку сачка.
Анне Верк жила в Бангкоку вже три роки. Її чоловік очолював представництво «Шелл» у Таїланді, вони були бездітні, не дуже щасливі, але сподівалися витерпіти разом ще кілька років. Потім Анне планувала повернутися до Нідерландів, закінчити навчання й підшукати собі нового чоловіка. Просто заради проформи вона подала заявку на місце викладача в «Емпайр» і, дивна річ, отримала цю роботу. Некомерційна організація «Емпайр» ставила собі за мету дати повіям Бангкока безкоштовну освіту, насамперед допомогти їм вивчити англійську мову. Анне Верк навчала дівчат фраз, які потім могли їм придатися в барах. Тому вони й приходили на її уроки. Сиділи за партами, якось дивно усміхалися, коли вона просила їх повторювати за нею англійською: «Чи можу я запалити для вас цю сигарету, сер?» Або: «Я дівчина, а ви дуже симпатичний, сер. Ви почастуєте мене коктейлем?»
У цей день одна з дівчат прийшла в новій червоній сукні, якою явно пишалася, і, затинаючись, розповіла класові англійською, що придбала її в універмазі «Робертсон». Важко було навіть уявити собі, що ці ж дівчата займаються проституцією в якомусь із районів Бангкока.
Як і більшість голландців, Анне Верк прекрасно говорила англійською мовою і раз на тиждень, увечері, давала уроки й іншим викладачам «Емпайр». Сьогодні, повертаючись додому, вона піднялася ліфтом на п'ятий поверх. Вечір видався довгий, багато сперечалися про різні методи викладання, і вона мріяла скоріше дістатися свого помешкання у двісті квадратних метрів і скинути нарешті взуття, як раптом почула дивні приглушені звуки. Спершу вона вирішила, що звуки доносяться з річки, але потім зрозуміла, що це в басейні. Знайшовши вимикач, вона була там уже за кілька секунд і побачила на дні людину із сачком, що стирчав із води. І відразу кинулася бігти.
Харрі помітив, що вмикали світло, і побачив фігуру на краю басейну. Наступної миті фігура зникла. Схоже, це була жінка. Напевно, злякалася. Харрі відчув перші ознаки гіпер-капнії. У теорії цей процес мав бути навіть приємним, немов занурення в наркоз, але він відчував самий тільки страх, що крижаною водою розливався у м’язах. Він спробував зосередитися, спокійно, рівномірно дихати, — міркувати знову стало важко.
Тому він навіть не помітив, що вода в басейні почала спадати, і коли жінка зістрибнула й підняла його, йому здалося, що це ангел з’явився за ним, щоб забрати на небо.