— А ще?
Харрі посміхнувся й повернув до нього голову:
— Тому що я відразу зрозумів, що ти шматок лайна, тільки-но тебе побачив.
— Що?
— Я дуже погано розбираюся в людях. На все добре.
Б’ярне Мьоллер відкрив одне око й подивився на будильник, що стояв на нічному столику, болісно думаючи, хто ж це дзвонить людям о шостій годині ранку.
— Знаю-знаю, котра година, — вимовив у слухавці голос Харрі, перш ніж Мьоллер встиг щось сказати. — Слухай, перевір мені одного хлопця. Так, нічого конкретного, просто відчуваю.
— Просто відчуваєш? — Голос Мьоллера нагадував звук, видаваний шматком картону, що потрапив у спиці велосипедного колеса.
— Еге, є таке діло. Гадаю, ми вийшли на норвежця, тому коло пошуків звужується.
Мьоллер відкашлявся, прочищаючи горло.
— Чому саме норвежець?
— Зараз поясню. На піджаку Мольнеса були виявлені сліди оленячого жиру, імовірно з ножа. Удар був нанесений під таким кутом, що стає ясно: убивця досить високий на зріст. А тобі відомо, що тайці переважно люди низенькі.
— Добре, але невже ти не міг почекати кілька годин, Холе?
— Звичайно, міг, — відповів Харрі.
Виникла пауза.
— Так чому ж ти дзвониш так рано?
— Тому що п’ять слідчих й один начальник поліції сидять тут і чекають, коли ти нарешті прочухаєшся, шефе.
Мьоллер передзвонив за дві години.
— З якої причини ти вирішив, що ми маємо перевірити саме цього хлопця, Холе?
— Я подумав, що людина, котра змастила ніж оленячим жиром, напевно бувала у Північній Норвегії. Потім я згадав деяких своїх приятелів, які проходили військову службу у Фінмарку й привезли собі відтіля саамські ножі. Івар Льокен довго був військовим і служив у Вардьо. До того ж я думаю, що він добре знає, що робити з таким ножем.
— Може, і твоя правда, — вимовив у відповідь Мьоллер. — Що тобі ще відомо про нього?
— Зовсім небагато. Тоньє Віг уважає, що він просто досиджує тут до пенсії.
— У базі даних на нього нічого немає, — сказав Мьоллер і раптом замовк.
— Що?
— І все-таки одна зачіпка є.
— Яка саме?
— У розвідувачі спливло його ім’я, але файл я відкрити не зміг. А годиною пізніше мені подзвонили з Генштабу в Хюсе6ю й поцікавилися, з якою метою я намагаюся відкрити цей файл.
— Ого!
— Мені наказали надати письмовий запит, якщо я хочу одержати відомості про Івара Льокена.
— Забудь про це.
— Уже забув, Харрі. Хай там як, ми цього робити не будемо.
— Ти розмовляв із Хаммерволлом із відділу статевих злочинів?
— Так.
— Що він сказав?
— Що ніякої бази з норвежців-педофілів у Таїланді, зрозуміло, немає.
— Так я й думав. Чортова Інформаційна інспекція!
— Вона тут ні до чого.
— Та невже?
— Кілька років тому ми підготували огляд стану справ, але єдине, що ми можемо, — це стежити за ситуацією. Тому що таких норвежців забагато.
Коли Харрі подзвонив Тоньє Віг і попросив про термінову зустріч, вона наполягла на тому, щоб вони зустрілися за чаєм у Письменницькій вітальні, що в готелі «Орієнтал».
— Усі туди ходять, — сказала вона.
Харрі зрозумів, що під «усіма» вона має на увазі білих людей, заможних і гарно вдягнених.
— Ласкаво просимо до кращого готелю світу, Харрі, — проспівала Тоньє, сидячи в кріслі у вестибюлі.
На ній була синя бавовняна сукня, у руках вона тримала солом’яний капелюшок, і весь її вигляд, так само як і вигляд інших людей у вестибюлі готелю, нагадував про старі добрі колоніальні часи.
Харрі й Тоньє Віг увійшли до Письменницької вітальні, замовили чай і церемонно навзаєм уклонилися іншим білим, які, схоже, вважали, що колір шкіри — це нагода привітатися. Харрі нервово побрязкував порцеляновою чашкою у блюдці.
— Тут не дуже затишно, Харрі? — Тоньє маленькими ковточками пила чай, лукаво поглядаючи на інспектора.
— Намагаюся зрозуміти, навіщо я всміхаюся американцям в одязі для гольфа.
Вона співочо розсміялася:
— Трохи цивілізації не завадить.
— Коли це картаті штанці стали цивілізованим убранням?
— Коли їх надягли цивілізовані люди.
Харрі відзначив про себе, що місто Фредрікстад мало вплинуло на цю юну даму. І згадав Санпхета, старого тайця, котрий переодягнувся у випрасувану сорочку й штани, коли до нього завітали гості, й залишився сидіти на сонці, щоб не бентежити відвідувачів виглядом свого вбогого житла. Це набагато цивілізованіше, ніж те, як поводяться іноземці в Бангкоку.
Харрі запитав, що відомо Тоньє про педофілів.
— Нічого особливого, крім того, що вони юрбою сунуть до Таїланду. Як ти вже знаєш, торік у Паттайї одного норвежця заскочили просто на місці злочину, зі спущеними штанами. А норвезькі газети надрукували чарівне групове фото трьох хлопчиків, які повідомили про нього поліцію. Обличчя педофіла на знімку було затерте, але не обличчя хлопчиків. В англомовному виданні «Паттайя Мейл» зробили навпаки. Крім того, на початку статті згадали його повне ім’я, а потім називали його просто «норвежець». — Тоньє похитала головою.