— Я тебе розбудив? — Це знову був Єнс.
— Пусте, — сказав Харрі.
— Я ідіот. Навіть не знаю, розповідати тобі чи ні.
— Ну й помирай ідіотом.
Виникла пауза, тільки почувся дзенькіт монетки, опущеної в телефон-автомат.
— Я жартую. Давай розповідай.
— Добре, Харрі. Я не спав і все думав, намагаючись згадати, що й коли я робив того вечора. Уяви, я можу точно до дрібниць описати валютні операції, якими займався кілька місяців тому, але не в змозі пригадати прості факти, сидячи у в’язниці за підозрою в убивстві. Ти мене розумієш?
— Навряд чи це через арешт. Хіба ми вже не обговорювали це?
— Добре, от що трапилося. Ти пам’ятаєш, як я сказав, що вимкнув телефон у той вечір, залишившись в офісі попрацювати, правильно? Я лежав зараз і думав, що хтось таки мені дзвонив, і цей дзвінок записаний на магнітофон. Перекодувати час там не можна, на відміну від того відеозапису на паркінгу.
— І що це доводить?
— Те, що я сам був у той момент в офісі й міг дзвонити звідти, хоча вхідні дзвінки й були вимкнені. Я подзвонив секретарці й наказав їй перевірити магнітофон. Вона знайшла запис, і тут я згадав усе. О восьмій годині я сам дзвонив сестрі в Осло. Можеш перевірити.
Але Харрі й не думав робити цього.
— Твоя сестра може забезпечити тобі алібі, а ти про неї навіть не згадав?
— Так. А знаєш чому? Тому що її не було вдома. Я просто залишив на її автовідповідачі повідомлення, що дзвонив їй.
— І ти цього не згадав? — знову повторив Харрі.
— Дідько, Харрі, подібні речі забуваєш ще до того, як кладеш слухавку, хіба ні? Хіба ти сам пам’ятаєш усі свої телефонні дзвінки, на які не отримав відповіді?
Харрі був змушений визнати, що Єнс має рацію.
— Ти вже говорив зі своїм адвокатом?
— Ще ні. Я хотів спершу розповісти це тобі.
— Добре, Єнсе. Подзвони зараз адвокатові, а я пошлю кого-небудь до тебе в офіс, щоб перевірити твої слова.
— Подібний запис на плівці є доказом у суді, як тобі відомо. — Голос Єнса зазвучав напружено.
— Припини, не хвилюйся. Тепер вони тебе відпустять.
Брекке гучно зітхнув у слухавку:
— Будь ласка, повтори це ще раз, Харрі.
— Тепер тебе відпустять.
Єнс дивно засміявся.
— У такому випадку я пригощаю, інспекторе.
— Не треба.
— Чому ж?
— Я поліцейський.
— А я на допиті.
— Не треба, Єнсе.
— Як хочеш.
З вулиці почувся шум: може, вибухнула хлопавка або лопнула шина.
— Я подумаю.
Харрі поклав слухавку, увійшов у ванну й подивився на себе в дзеркало. Скільки ж можна бути в тропіках і залишатися таким блідим? Він ніколи особливо не полюбляв засмагати, але раніше засмага приставала до нього ніби швидше. А може, його спосіб життя останній рік вплинув на пігментацію шкіри? Він хлюпнув собі в обличчя холодною водою, згадав про засмаглих п’яниць зі «Шрьодера» і знову втупив погляд на своє відбиття в дзеркалі. Що ж, сонце, принаймні, подарувало його носу багряний алкоголічний колір.
— Знову відбій, — оголосила Ліз. — У Брекке є алібі, а цього Льокена ми вже не враховуємо.
Вона відкинулася на стільці й поглянула на стелю.
— Які будуть пропозиції? Якщо вам нічого повідомити мені на цій ранковій нараді, то можете займатися чим завгодно, але завтра вранці я чекаю від вас результатів.
Усі вийшли, тільки Харрі залишився сидіти.
— Що в тебе? — запитала його Ліз.
— Нічого, — відповів він, затиснувши в куточку рота незапалену сигарету. Начальниця нарешті дозволила палити у своєму кабінеті.
— Я знаю, щось є.
Харрі усміхнувся:
— Я просто хотів переконатися: ти знаєш, що щось є.
Між брів Ліз пролягла сувора зморщечка.
— Розповіси, коли буде що сказати.
Харрі вийняв сигарету з рота й засунув її назад у пачку.
— Звичайно, — сказав він, встаючи, — я так і зроблю.
Розділ 36
Єнс сидів, відкинувшись на спинку стільця, й усміхався; рум’янець грав на його щоках, шию прикрашав метелик. Він нагадував Харрі підлітка на власному дні народження.
— Я навіть радий, що посидів якийсь час за ґратами. Після цього починаєш більше цінувати найпростіші речі. Як, наприклад, пляшку «Дом Периньйон» урожаю 1985 року.
Він покликав офіціанта, який поквапився підійти до їхнього столика, дістав пляшку шампанського із цебра й розлив у келихи.
— Люблю такі речі. Почуваю себе майже надлюдиною. Що скажеш, Харрі?
Харрі доторкнувся до келиха:
— Чудово. Але все-таки це не моє.
— Ми різні люди, Харрі.
І Єнс усміхнувся. Він знову надяг свій костюм. Або схожий, Харрі не міг визначити точно.