— Це все.
— Невже?
— Я знаю, на кого ви полюєте. І я знаю також, що наші розслідування пов’язані одне з одним.
Усмішка зникла з обличчя Льокена.
— І найдивніше те, що я, тільки приїхавши сюди, перебував буквально за два кроки від нього, коли ви за ним стежили.
— Та що ви! — Важко було зрозуміти, іронізує Льокен чи ні.
— Інспектор Крамлі вирішила взяти мене на екскурсію по ріці. Вона показала мені житло норвежця, що перевіз цілий храм із Бірми в Бангкок. Адже ви знаєте, хто такий Уве Кліпра?
Льокен нічого не відповів.
— Добре. Мені й у голову не прийшло б їх пов’язати, поки я не подивився вчора ввечері футбольний матч.
— Футбольний матч?
— Найвідоміший у світі норвежець грає в улюбленому клубі Кліпри.
— Як це?
— Знаєш, під яким номером грає Уле Гуннар Сульшер?
— Ні, навіщо мені це?
— Фанати в цілому світі знають про це, і ти теж міг купити його футболку в будь-якому магазині спорттоварів від Кейптауна до Ванкувера. Іноді й дорослі купують собі футболки.
Льокен кивнув, не зводячи погляду з Харрі.
— Номер двадцять, — вимовив він.
— У точності як на знімку. Потім я зрозумів ще дещо. Ручка ножа, який застромили в спину Мольнесу, прикрашена складною скляною мозаїкою, і професор-мистецтвознавець розповів нам, що це дуже старовинний ніж із Північного Таїланду, можливо, народу шан. Сьогодні ввечері я знову переговорив із ним.
І він розповів, що цей народ володів великими територіями, у тому числі й частиною Бірми, де він будував храми. Особливість цих храмів полягає в тому, що їхні вікна й двері прикрашала така ж мозаїка, що й ніж. По дорозі сюди я зустрівся із професором і показав йому один із ваших знімків. Льокен! Він не сумнівається, що на ньому зображене вікно шанського храму.
Вони замовкли, чувся тільки голос оратора на трибуні. Різкий, металевий, посилений мікрофонами.
— Молодець, Холе. Що тепер?
— Тепер ви розповісте мені все, що діється за лаштунками, і я займуся подальшим розслідуванням.
Льокен розреготався:
— Жартуєте?
Але Харрі не жартував.
— Цікава пропозиція, Холе, але не думаю, що це можливо. Моє начальство…
— А я думаю, що слово «пропозиція» справді не підходить, Льокен. Вірніше сказати — «ультиматум».
Льокен зареготав ще голосніше:
— Рахунок на вашу користь, Холе, визнаю це. Але що змушує вас думати, ніби ви можете висувати тут ультиматуми?
— Те, що у вас будуть великі проблеми, коли я поясню голові поліції Таїланду, що тут відбувається.
— Вас звільнять, Холе.
— За що? Я тут для того, щоб розслідувати вбивство, а не рятувати зад якимсь там бюрократам із Осло. Особисто я не проти, що ви намагаєтеся заарканити педераста, — це не моя сфера. Але коли в стортингу довідаються, що їх не поінформували про неофіційне розслідування, тоді, насмілюся припустити, турнуть із роботи когось іншого, а не мене. А шансів опинитися поза грою в мене буде більше, якщо я змовчу про те, що знаю. Сигарету?
І Харрі простягнув Льокену щойно відкриту пачку «Кемела». Той спершу відмовився, але потім все-таки взяв одну. Харрі запалив і свою, і Льокена, і вони сіли на стільці, що стояли уздовж стіни. З кав’ярні лунали гучні оплески.
— Чому ви ніяк не вгамуєтеся, Холе? Адже ви давно зрозуміли, що ваша робота тут — зовсім не розслідувати цю справу, то чого ж ви не бажаєте плисти за течією й позбавити нас і себе від купи неприємностей?
Харрі глибоко затягнувся й повільно випустив дим. Але більша частина диму однаково залишилася всередині.
— Я знову почав курити «Кемел» восени цього року, — сказав Харрі, поплескавши себе по кишені. — Одного разу в мене була кохана, котра курила саме ці сигарети. Мені не дозволялося цупити в неї сигарети, бо вона вважала, що це дурна звичка. Ми подорожували «інтеррейлом», і от у поїзді між Памплоною і Каннами я зрозумів, що в мене скінчилися сигарети. Вона вирішила, що це стане мені доброю наукою. Їхали ми майже десять годин, і зрештою я пішов в інше купе спитати сигаретку, у той час як вона сиділа й диміла своїм «Кемелом». Кумедно, хіба ні?
Він підніс сигарету до рота й дунув на тліючий кінчик.
— Коли ми приїхали в Канни, я раз у раз просив закурити в сторонніх. Спершу вона тільки веселилася. Але коли я почав обходити столики в паризьких ресторанах, їй це вже не здавалося таким веселим, і вона запропонувала мені свою пачку, але я відмовився. Потім в Амстердамі вона зустріла знайомих із Норвегії, і я прийнявся клянчити в них сигарету, хоча її власна пачка лежала поруч, на столі, і вона назвала це хлоп’яцтвом. І купила для мене пачку сигарет, але вона так і залишилася лежати в номері готелю. Ми поверталися в Осло, і я все продовжував просити сигарети, і тоді вона назвала мене хворим.