— Мені скоро на пенсію, а поки займаюся консалтингом у телефонній галузі, працюю потроху. Я пробував підрахувати, скільки мені ще залишилося й скільки грошей я встигну за цей час витратити. Щоб цим стерв’ятникам ні гроша не залишити. — Він засміявся, махнувши рукою у бік пачки з паперами про розлучення, немов відганяючи від себе сморід.
— А що Уве Кліпра? Чому він усе ще тут?
— Кліпра? Думаю, його історія схожа на мою. Нікому з нас не хочеться повертатися назад.
— У Кліпри саме навпаки: є причини, щоб не повертатися.
— Розумію, про що ви, — сказав Борк. — Усе це нісенітниця. Якби Уве був замішаний у чомусь подібному, я ніколи не мав би з ним ніяких справ.
— Ви в цьому впевнені?
Очі Борка блиснули.
— Тут було кілька норвежців, які приїхали в Паттайю з не дуже гарних причин. Вам відомо, що я свого роду патріарх норвезької колонії в Бангкоку, і ми відчуваємо відповідальність за поводження наших співвітчизників. Більшість із нас люди пристойні, і ми робимо все як треба. Але ці чортові педофіли так зіпсували репутацію Паттайї, що багато норвежців почали брехати, що живуть в інших районах — у Наклуа або Джомтьєні.
— «Як треба» — це як?
— Двом педофілам довелося виїхати звідси додому, а один так і пропав.
— Може, він випав із вікна? — припустив Харрі.
Борк оглушливо зареготав:
— Ні, так далеко ми не заходимо. Думаю, у місцеву поліцію подзвонив анонім і повідомив інформацію тайською мовою з нурланнським акцентом.
Харрі усміхнувся.
— Ваш син? — кивнув він на комод.
Борк, злегка насупившись, кивнув.
— Славний хлопець!
— Був колись.
Борк сумно усміхнувся й повторив:
— Був.
Харрі глянув на годинник. Поїздка сюди з Бангкока забрала майже три години, але ж він ледь рухався, поки не освоївся на дорозі вже на останніх милях. Треба б повернутися на початку третьої. Він дістав із течки три знімки й розклав їх на столі. Льокен збільшив їх, щоб кадри ще сильніше шокували.
— Ми думаємо, що Уве Кліпра ховається на околицях Бангкока. Ви допоможете нам?
Розділ 44
Голос Сестреняти в слухавці звучав радісно. Вона зустріла хлопця, його звати Андерс. Він нещодавно теж переїхав у Согн і молодший від неї на рік.
— І він також носить окуляри. Але вони його не псують, він просто красень.
Харрі засміявся, уявивши собі Сестреня і її нового Ейнштейна.
— Він зовсім божевільний. Уважає, що нам треба буде завести дітей. Тільки подумай!
Харрі подумав і вирішив, що тепер розмовляти буде все важче й важче. Але зараз він був щасливий, що його Сестреня задоволена.
— А чому ти смутний? — запитала вона без усякого переходу.
— Хіба я смутний? — здивувався Харрі, прекрасно усвідомлюючи, що вона відчуває його настрій краще, ніж він сам.
— Так, ти чимсь засмучений. Це через ту шведку?
— Ні, не через Біргітту. Мене дійсно дещо засмучує, але незабаром усе налагодиться. Я все влаштую.
— От і добре.
Виникла пауза. Сестреня мовчала. Харрі подумав було, що вже час прощатися.
— Знаєш, Харрі…
— Що, Сестреня?
Вона помовчала.
— Як ти думаєш, ми можемо забути про те, що трапилося?
— Про що?
— Ну, про ті події, з тією людиною. Ми з Андерсом… нам так добре вдвох. І мені більше не хочеться згадувати про минуле.
Харрі замовк, затамувавши подих.
— Він тебе порізав, Сестреня.
У слухавці пролунали ридання.
— Знаю. Не треба мені повторювати. Я не хочу більше думати про це.
Вона продовжувала схлипувати, і Харрі відчув, як у нього стислося серце.
— Ну, будь ласка, Харрі!
Він стис слухавку.
— Не думай про це. Не думай, Сестреня. Усе буде добре.
Вони лежали у високих заростях очерету майже дві години, чекаючи сутінків. За сто метрів від них, на краю гайка, стояв невеликий будинок, зведений у традиційному тайському стилі, з дерева й бамбука, з відкритим патіо посередині. Воріт не було, до вхідних дверей вела гравійна доріжка. Перед входом було щось на зразок різнобарвної пташиної клітки на стовпчику. Це був пхра пху Му — будиночок духів, що захищає житло від злих сил.
— Хазяїн будує такий окремий будиночок для злих духів, щоб вони не оселилися в його власному домі, — пояснила Ліз і потягнулася. — Він зобов’язаний жертвувати їм їжу, куриво й таке інше, щоб вони не розгнівалися.
— Цього досить?
— Схоже, що ні.
Вони не зауважували ні найменших ознак життя. Харрі намагався думати про що-небудь інше, щоб відволіктися від того, що може відбуватися таїи, усередині. Сюди з Бангкока вони доїхали всього за годину, але здавалося, ніби вони опинилися в іншому світі. Машину вони залишили за хатиною біля дороги, поруч із загатою для свиней, і пішли стежкою, що веде нагору по крутому лісистому схилу до плато, де, за словами Руала Борка, і стояв будиночок Кліпри. Ліс так і світився зеленню, над ними розкинулося синє небо, і птахи всіх кольорів веселки пурхали над Харрі, який, лежачи на спині, прислухався до тиші навколо. Спочатку йому здавалося, ніби в нього заклало вуха, поки він не зрозумів, що вперше відтоді, як покинув Осло, потрапив у таке тихе місце.