— Хто це?
— Заможний чоловік. Настільки заможний, що навіть купив собі титул лорда в Англії кілька років тому. Особистий друг королівської родини Таїланду. А що таке Ворачак-роуд?
— Вхідний дзвінок із телефонної будки. Будь ласка, далі.
— «Одинадцята п’ятдесят п'ять. Норвезьке посольство».
— Дивно, але ми дзвонили й розмовляли з посольством сьогодні вранці, і там ніхто не міг згадати, що розмовляв із послом у день убивства, навіть черговий на комутаторі.
Санпхет знизав плечима, і Харрі зробив йому знак продовжувати.
— «Дванадцята п’ятдесят. Уве Кліпра». Ну про нього ж ви чули?
— Мабуть.
— Він один із найбагатших людей Бангкока. Я читав у газетах, що він щойно продав гідроелектростанцію в Лаосі. Він живе в храмі. — Санпхет посміхнувся. — Вони й раніше були знайомі з послом, вони земляки. Ви чули про Олесунн? Посол запрошував… — Він розвів руками — що тепер про це казати? — і знову підняв список. — «Тринадцята п’ятнадцять. Єнс Брекке. Невідомий, сімнадцята п’ятдесят п’ять, Мангкон-роуд»?
— Знову дзвінок із телефонної будки.
Імен у списку більше не було. Харрі подумки вилаявся. Він сам не розумів, на що сподівався, але водій не сказав нічого такого, чого б він уже не знав після телефонної розмови з Тоньє Віг годиною раніше.
— У вас астма, пане Санпхет?
— Астма? Ні, чого б це?
— Ми знайшли в салоні машини майже порожню пластикову ампулу. І віддали в лабораторію перевірити на предмет наркотиків. Ні, не бійтеся, пане Санпхет, це звичайна перевірка, ми завжди так робимо. Виявилося, що в ампулі був протиастматичний препарат. Але ніхто в родині Мольнеса не страждає на це захворювання. Чи відомо вам, кому вона могла належати?
Санпхет похитав головою.
Харрі присунув свій стілець ближче до водія. Він не звик проводити допит прямо на вулиці, і йому здавалося, що його чують усі ці люди, що сидять на тротуарі. Він промовив тихіше:
— При всій моїй повазі до вас мушу сказати, що ви брешете. Я бачив на власні очі, як секретарка в холі користувалася спреєм від астми, пане Санпхет. Ви просиділи в посольстві півдня, ви працюєте там уже тридцять років, знаєте там усе вздовж і впоперек, аж до посольського туалету. І ви наполягаєте на тому, що не знаєте, що в дівчини астма?
Санпхет дивився на нього спокійним, холодним поглядом.
— Я сказав тільки, що не знаю, хто міг залишити ампулу з ліками в машині, сер. У Бангкоку багато хто страждає від астми, і хтось із них напевно міг їхати в машині посла. Але, наскільки мені відомо, міс Ао до них не належить.
Харрі глянув на нього. Як же він примудряється сидіти на самому пригріві, коли сонце лупить із неба, немов розпечений цимбал, і при цьому з його чола не впало жодної краплини поту? Харрі уперся в свій блокнот, наче там було написане наступне питання.
— А як щодо дітей?
— Даруйте, інспекторе?
— Ви коли-небудь возили в його машині дітей, їздили в дитячий садок або ще куди-небудь? Розумієте?
Обличчя Санпхета залишалося непроникним, він тільки ще трохи випрямився на стільці.
— Розумію. Посол був не з таких, — відповів він.
— А звідки ви знаєте?
Незнайома людина глянула на них поверх газети, і Харрі зрозумів, що підвищив голос. Санпхет уклонився.
Харрі відчув себе дурнем. Відчув, наскільки тупий, жалюгідний і мокрий від поту. Саме в такій послідовності.
— Мені шкода, — сказав він. — Я не хотів вас скривдити.
Але старий водій відвернувся вбік й удав, що нічого не чує.
Харрі підвівся.
— Нам уже час. Я чув, ви любите Гріга, тому приніс вам оце.
І він простягнув водієві касету.
— Це його симфонія до мінор. Вона була вперше виконана тільки в 1981 році, і я подумав, що у вас, може, її немає. Усі, хто любить Гріга, повинні мати її. Будь ласка, візьміть.
Санпхет підвівся, здивовано взяв касету й поглянув на неї.
— На все добре, — сказав йому Харрі, незграбно, але старанно зобразивши вай, склавши долоні й уклонившись, і махнув рукою Нхо, збираючись іти.
— Зачекайте, — сказав раптом старий. Його погляд усе ще був прикутий до касети. — Посол був славною людиною. Але зовсім не щасливою. У нього була одна слабкість. Я не хочу кидати тінь на небіжчика, але, боюся, він більше програвав, ніж вигравав на перегонах.
— Так буває, — відповів Харрі.
— Так, але ніхто не втрачав при цьому більше п’яти мільйонів батів.
Харрі спробував порахувати. Нхо прийшов йому на допомогу.
— Сто тисяч доларів.
Харрі присвиснув.
— Гаразд, може, у нього були на це кошти…
— Не було в нього коштів, — відрізав Санпхет. — Він позичав гроші в якихось акул Бангкока. В останні тижні кредитори діставали його по телефону. — І він подивився на Харрі. Важко було зрозуміти, що виражають ці азіатські очі. — Особисто я вважаю, що борги треба віддавати, але якщо хтось убив його через гроші, то його слід покарати.
— Виходить, посол був людиною нещасливою?
— Життя в нього було нелегке.
Раптово Харрі дещо згадав.
— Вам про що-небудь говорить запис «Ман Ю»?
Старий здивовано глянув на нього.
— Він був зроблений у календарі посла в день убивства. Але я перевірив програму телепередач, і в той день не показували гру «Манчестер Юнайтед».
— А, «Манчестер Юнайтед», — посміхнувся Санпхет. — Так це ж Кліпра. Посол звав його «містер Ман Ю». Кліпра їздив до Англії, щоб подивитися, як вони грають, і купив собі купу акцій цього клубу. Дуже незвичайна людина.
— Гаразд, я поговорю з ним пізніше.
— Якщо знайдете його.
— Що ви маєте на увазі?
— Ніхто не може знайти Кліпру. Це Кліпра сам знаходить, хто йому потрібний.
Цього ще не вистачало, подумав Харрі. Просто герой коміксів якийсь.
— Борги з перегонів кардинально змінюють всю картину, — заявив Нхо, коли вони сіли в машину.
— Можливо, — відповів Харрі. — Три чверті мільйона крон — чимала сума, але чи достатня?
— У Бангкоку вбивають і за менші гроші, — сказав Нхо. — Набагато менші, повір мені.
— Я думаю не про акул-кредиторів, а про Атле Мольнеса. Адже він із заможної родини. І мав можливість заплатити, особливо якщо йому погрожували розправою. Щось тут не збігається. Як тобі пан Санпхет?
— Він брехав, коли говорив про міс Ао.
— Так. А чому ти так думаєш?
Нхо не відповів, лише загадково усміхнувся й указав пальцем на свою голову.
— Про що ти, Нхо? Ти що, завжди знаєш, коли люди брешуть?
— Мене мати навчила це бачити. Під час в’єтнамської війни вона заробляла грою в покер на Сой-Ковбой.
— Дурниці! Я знаю поліцейських, які все життя допитували людей, і всі вони кажуть те саме: гарного брехуна ніколи не розпізнаєш.
— Треба вміти бачити. Брехуна можна розпізнати за дрібницями. От ти, наприклад, тільки ворушив губами, коли говорив, що всі шанувальники Гріга повинні мати в себе цей запис симфонії.
Харрі відчув, як зашарівся.
— Касета виявилася випадково у мене в плеєрі. А один австралійський поліцейський якось розповідав мені про симфонію Гріга до мінор. І я купив її на згадку про нього.
— Хай там як, а це подіяло. — Нхо ледь відскочив від вантажівки, що, гуркочучи, летіла прямо на них.
— Якого біса! — вигукнув Харрі. — Він їхав не в тій смузі.
— Але він більший, — знизав плечима Нхо.
Харрі поглянув на годинник.
— Нам уже час бути в Управлінні, а ще я маю встигнути на похорон. — І він із жахом подумав про теплий піджак, що висів у шафі поруч із його «кабінетом». — Сподіваюся, у церкві є кондиціонери. Навіщо, скажи мені, змушувати нас сидіти на вулиці й пектися на сонці? Чого старий не запросив нас у тінь?
— Гордість, — пояснив Нхо.
— Гордість?
— Він живе в крихітній кімнаті, зовсім не такій шикарній, як машина, на якій він роз’їжджає, і місце, де він працює. І йому незручно запрошувати нас до себе, він боїться й сам знеславитися, і нас скривдити.
— Дивна людина.
— Це Таїланд, — додав Нхо. — Я теж не запросив би тебе до себе. Я запропонував би тобі чаю на сходах.