— Чим можу бути вам корисний, добродії? — донісся голос через письмовий стіл, низький, з майже оксфордською вимовою. Чоловік за столом підняв руку, і на пальці його блиснув перстень. Нхо кинув оком на Харрі:
— Ми з поліції, пане Соренсен…
— Я знаю.
— Ви позичили гроші послові Атле Мольнесу. Він мертвий, і ви намагалися дзвонити його дружині, щоб одержати суму, яку він вам заборгував.
— У нас немає ніяких претензій до пана посла. А крім того, ми не займаємося подібними справами, пане…
— Холе. Ви брешете, пане Соренсен.
— Що ви сказали, пане Холе? — Соренсен нахилився вперед. Риси його обличчя були типово тайські, але шкіра й волосся — біліші від снігу, а очі прозоро-блакитні.
Нхо смикнув Харрі за рукав, але той звільнив руку, витримуючи погляд Соренсена. Він знав, що перетнув межу, озвучивши погрозу, і що за правилами гри пан Соренсен тепер ні в чому не зможе зізнатися, не завдавши собі ганьби. Однак Харрі стояв у самих шкарпетках, пітний, як свиня, і йому було байдуже до ганьби, такту й дипломатії.
— Ви в Чайнатауні, пане Холе, а не в країні фарангів. І в мене нема ніяких непорозумінь із шефом поліції Бангкока. Пропоную вам при нагоді поговорити з ним, і тоді обіцяю, що я забуду про цей сумний епізод.
— Зазвичай саме поліція зачитує бандитам правила Міранди-Ескобедо, а не навпаки.
Великі червоні губи пана Соренсена здригнулися в посмішці, оголивши сліпучо-білі зуби.
— О так. «Ви маєте право зберігати мовчання…» — і так далі. Гаразд, цього разу нехай усе буде навпаки. Ву проведе вас, панове.
— Те, чим ви тут займаєтеся, сором при денному світлі, та й ви особисто його, очевидно, не любите, пане Соренсен. На вашому місці я б поквапився закупити захисного крему від засмаги. Адже його не продають у тюремному дворику для прогулянок.
Голос Соренсена став ще тихішим:
— Не грайтеся зі мною, пане Холе. Боюся, перебування за кордоном так вплинуло на мене, що я практично втратив своє таїландське терпіння.
— Нічого, посидівши рік або два за ґратами, ви швидко його відновите.
— Проведи пана Холе, Ву.
Важке тіло рухалося надзвичайно спритно. Харрі відчув кислий запах карі й відразу опинився в повітрі, міцно затиснутий, як іграшкове ведмежа на розіграші призів у парку атракціонів. Він спробував вивільнитися, але залізні обійми стискалися все сильніше з кожним його видихом, як кільця удава, що душить жертву. В очах потемніло, але ревіння транспорту стало сильнішим. Нарешті Харрі відчув, що летить. Відкривши очі, він зрозумів, що якийсь час пробув без тями, немов заснув на хвилинку. Він бачив прямо перед собою покажчик із китайськими ієрогліфами, дроти між двома телефонними стовпами, а вище — сірувате небо й нахилене обличчя чоловіка. Потім до нього повернувся слух, стало чутно, що з рота чоловіка вилітають якісь звуки, доки рука показує на балкон і на проломлений дах туктука.
— Ну як ти, Харрі? — запитав Нхо, відіпхнувши сердитого водія.
Харрі обвів себе поглядом. Спина боліла, а білі тенісні шкарпетки на тлі брудно-сірого асфальту були особливо сумним видовищем.
— Отже, мені відмовили в «Шрьодері». Ти хоч захопив мої черевики?
Харрі готовий був заприсягтися, що Нхо ледь утримувався від сміху.
— Соренсен попросив мене наступного разу показати ордер на арешт, — сказав Нхо, коли вони сідали в машину. — Тепер ми їх візьмемо за побиття державного службовця.
Харрі провів пальцем по садну на гомілці.
— Ми візьмемо не їх, а тільки ту гору м’яса. Але, може, він що-небудь нам і розповість. Що, до речі, відбувається з вашими тайцями? Тоньє Віг каже, що я вже третій норвежець, якого викидають із балкона останнім часом.
— Старий мафіозний метод, набагато зручніший, ніж всадити кулю. Поліція, побачивши чоловіка, що валяється під вікном, припускає, що це, можливо, нещасний випадок. Потім якась сума переходить із одних рук до інших, справа припиняється, винних немає, і всі задоволені. А дірка від кулі все тільки б ускладнила.
Вони зупинилися на червоне світло. Стара зморшкувата китаянка сиділа на килимку, прямо на тротуарі, і шкірилася своїми гнилими зубами. Обличчя її плавало в тремтячому від спеки повітрі.
Розділ 18
До телефону підійшла дружина Еуне.
— Уже пізно, — сонно промовила вона.
— Ще рано, — поправив її Харрі. — Шкодую, що подзвонив у невизначений час, але мені треба поговорити з Оддгейром, поки він не пішов на роботу.
— Ми саме встаємо, Харрі. Почекай хвилинку.
— Харрі? Що тобі?
— Мені потрібна твоя допомога. Хто такий педофіл?
Харрі почув, як Оддгейр Еуне хрокнув у слухавку й повернувся на ліжку.
— Що, педофіл? Чудовий початок дня. Якщо коротенько, то це особа, котра відчуває сексуальний потяг до малолітніх.
— А якщо детальніше?
— Ми багато чого про це не знаємо, але якщо ти подзвониш сексологові, то він скаже тобі, що треба розрізняти осіб, стабільно схильних до педофілії, і ситуаційних педофілів. Класичний педофіл із пакетом солодощів у парку — це людина зі стабільними порушеннями. Його педофільська схильність сформувалася ще замолоду, зовсім не обов’язково під впливом якогось зовнішнього конфлікту. Такі особи ототожнюють себе з дитиною, підробляються під дитячу манеру поводження, а іноді віддають перевагу ролі псевдобатьків. Сексуальне домагання вони, як правило, планують заздалегідь, і воно для них є спробою вирішити власні проблеми. Скажи, до речі, мені буде оплачена ця консультація?
— А хто такий ситуаційний педофіл?
— Ця група більш розмита. Вони повсякденно цікавляться дорослими, а дитина часом виступає замінником когось, із ким педофіл пережив конфлікт. Класичний педофіл найчастіше виявляється педерастом, тобто цікавиться хлопчиками, тоді як педофілів другого типу набагато більше тягне до дівчаток. У цій другій групі фіксується багато випадків інцесту.
— Краще розкажи про дядька із цукерками. Що відбувається в його мозку?
— Та те саме, що у твоєму й моєму, Харрі, тільки з деякими винятками.
— А якими?
— По-перше, не варто робити узагальнень, адже ми говоримо про людей. По-друге, це не моя компетенція, Харрі.
— Але ти знаєш про це більше, ніж я.
— Ну гаразд. У педофілів зазвичай низька самооцінка й так звана хистка сексуальність. Коротше, вони не впевнені в тому, що зможуть задовольнити сексуальні потреби дорослої людини, побоюються, що не впораються. І лише поруч із дитиною вони відчувають, що контролюють ситуацію і можуть угамувати свій потяг.
— Як саме?
— Так само різноманітно, як й інші люди. Від необразливих дотиків до зґвалтування й убивства. Це залежить від них самих.
— І в такому випадку все списують на важке дитинство й умови життя?
— У багатьох випадках ґвалтівники самі були жертвами сексуального домагання в дитинстві. Та ж картина, як і з дітьми, яких били вдома: вони стають такими ж і б’ють своїх дружин і дітей. Відтворюється поведінка, побачена в дитинстві.
— Чому?
— Може здатися дивним, але це, швидше за все, пов’язане з тією рольовою моделлю дорослого, до якої дитина звикла і яка дає відчуття надійності.
— Як їх визначити?
— Що ти маєш на увазі?
— За якими особливими ознаками я можу виділити педофіла?
Еуне щось пробурмотів.
— Мені шкода, Харрі, але гадаю, ці люди нічим особливим не відрізняються. Як правило, це чоловіки, вони часто живуть самі, й у них проблеми із соціальною адаптацією. Але навіть якщо вони носять у собі сексуальне відхилення, вони цілком здатні прекрасно проявляти себе в інших сферах життя. І вони можуть зустрітися тобі всюди.
— Усюди? І як на твою думку, скільки їх у Норвегії?
— Дуже важке запитання. Занадто вже нечіткі межі норми. В Іспанії, наприклад, дванадцятирічні вже вважаються сексуально зрілими, і в такому випадку як нам назвати того, хто збуджується, лише побачивши дівчину пубертатного віку? Або той, кого вік не хвилює, аби тільки сексуальний партнер мав такі якості дитини, як безволосе тіло й ніжна шкіра?