Іван стиснув шию супротивника й блискавичним рухом пригнув його голову, у той час як його праве коліно злетіло вгору, їй назустріч, як катапульта. Супротивник завалився назад, повиснувши руками на канатах огорожі, прямо перед Ліз і Харрі. Кров заюшила, ніби вода із пробоїни в трубі, вона цебеніла прямо на циновку. Харрі почув протестуючі крики й раптом зрозумів, що підхопився з місця. Ліз потягнула його назад на стілець.
— Чудово! — крикнула вона. — Бачив, який Іван спритний? Я ж казала, що буде весело.
Голова поваленого боксера була повернена вбік, так що Харрі бачив її в профіль. Він міг розгледіти, як спухає шкіра навколо його ока, наповнюючись ізсередини пульсуючою кров’ю. Наче хтось надував матрац.
Харрі пережив дивне, неспокійне відчуття дежавю, коли Іван підійшов до безпомічного супротивника, і стало ясно, що той навряд чи підніметься. Іван почекав, уважно дивлячись на поваленого, немов гурман, що роздумує, з чого йому почати курча: із крильця чи зі стегенця. За боксерами Харрі бачив рефері. Той схилив голову набік, витягнувши руки по швах. Харрі зрозумів, що зараз зробить щось таке, чого сам не в силах передбачити, відчув, як серце скажено закалатало в грудях. Знову гримнув оркестр із трьох чоловік, не чинно, як у Норвегії на День конституції, а як навіжений.
«Стоп», — подумав було Харрі й відразу почув свій власний крик:
— Бий його!
Й Іван завдав удару.
Харрі не стежив за рахунком. Він не бачив, як рефері підняв руку Івана в повітря, не бачив вай — обходу переможцем чотирьох кутів рингу. Він дивився на сиру, потріскану цементну підлогу перед собою, де із червоної кривавої калюжі намагалася видертися якась комаха. Вона потрапила в круговорот подій та випадків і загрузла в крові. Він знову був в іншій країні й прокинувся тільки тоді, коли його торкнулася чиясь рука.
— Ми перемогли! — прокричала Ліз прямо йому у вухо.
Вони нудилися в черзі, щоб отримати свої гроші в букмекера, як раптом Харрі почув знайомий голос, що говорив норвезькою:
— Щось підказує мені, що інспектор зробила правильний вибір, не розраховуючи на одну лише удачу. У такому випадку прийміть мої вітання.
— Так, — сказав Харрі, обернувшись. — Старший інспектор Крамлі стверджує, що вона експерт у цій справі, так що ви недалеко від істини.
І він представив старшого інспектора Єнсу Брекке.
— Ви теж робили ставку? — запитала Ліз.
— Один мій друг натякнув мені, що супротивник Івана злегка застуджений. Прикра застуда. Цікаво, до яких істотних наслідків вона може привести, чи не так, міс Крамлі? — Брекке, широко усміхаючись, повернувся до Харрі: — Я вирішив насмілитися й запитати, чи не могли б ви мене виручити, Холе. Я взяв сюди із собою дочку Мольнеса й повинен відвезти її додому, але тут на мобільний подзвонив важливий клієнт зі СІЛА, так що тепер мені терміново потрібно в офіс. Знову хаос, долар пробив стелю й коштує кілька автобусів, набитих батами.
Харрі глянув у той бік, куди показував Брекке. Там, притулившись до кам’яної стіни, стояла Руна Мольнес в адідасівській футболці з довгими рукавами; її раз у раз закривали глядачі, що вибиралися зі стадіону. Не помічаючи штовханини, вона дивилася в інший бік.
— Коли я вас тут помітив, то відразу згадав, що Хільде Мольнес казала, що ви зупинилися в посольській квартирі біля річки. Так що не доведеться робити гак, якщо ви разом візьмете таксі. Я обіцяв її матері… — І Брекке змахнув рукою, немов показуючи, що материнська тривога, зрозуміло, зайва, але обіцянку, якщо ти її дав, краще все-таки виконати.
Харрі глянув на годинник.
— Звичайно ж, він одвезе її, — заявила Ліз. — Бідна дівчина. Не дивно, що мати за неї хвилюється.
— Ну звичайно, — підтакнув Харрі, видавивши усмішку.
— От і добре, — сказав Брекке. — Але в мене ще одне прохання. Чи не будете ви так люб’язні забрати й мій виграш теж? Це покриє видатки на таксі. А коли щось із цієї суми залишиться, то можна перевести в який-небудь фонд для вдів поліцейських або ще кудись.
Він віддав Ліз свій чек і зник. Коли та побачила суму, її очі зробилися круглі.
— Чи знайдеться стільки вдів? — із сумнівом промовила старший інспектор.
Розділ 22
Руна Мольнес не дуже зраділа, довідавшись, що її збираються проводжати додому.
— Спасибі, сама дійду, — заявила вона. — У Бангкоку навряд чи набагато небезпечніше, ніж у центрі Ерсти в понеділок увечері.
Харрі ніколи не бував у центрі Ерсти в понеділок увечері, а тому піймав таксі й відкрив перед дівчиною двері. Вона неохоче сіла в машину, буркнула свою адресу й стала видивлятися у вікно.
— Але ж я веліла їхати у бік «Рівер-Гарден», — сказала Руна за деякий час. — Хіба ви живете не там?
— Я так розумію, що спершу треба доставити додому вас, фрекен.
— Фрекен? — розсміялася вона й глянула на нього: вона успадкувала темні очі від матері. Майже зрослі брови робили її чимось схожою на хюльдру з норвезьких казок. — Так каже тільки моя тітка. А вам скільки років?
— Людині стільки років, на скільки вона себе почуває, — відповів Харрі. — Я особисто відчуваю себе років на шістдесят.
Вона із цікавістю розглядала його.
— Мені хочеться пити, — раптово вимовила вона. — Якщо ви пригостите мене, то можете потім провести до дверей.
Харрі знайшов адресу Мольнесів у щоденнику від «Спа-ребанкен Нор», такі він регулярно отримував у подарунок від батька на кожне Різдво. Дивлячись у свої записи, він спробував порозумітися з таксистом.
— Припиніть, — вставила вона. — Я буду вимагати відвезти нас у «Рівер-Гарден», і він подумає, що ви просто намагаєтеся допомогти мені. Ви що, хочете скандалу?
Харрі торкнув водія за плече, Руна одразу вискнула, так що той різко загальмував, і Харрі стукнувся головою об стелю. Водій обернувся до пасажирів, і Харрі, бачачи, що Руна знову готується заверещати, запобігливо підняв руки вгору.
— Гаразд. Тоді куди? Патпонг нам по дорозі.
— Що, Патпонг? — І вона закотила очі. — Ви дійсно старий. Туди ходять тільки розпусні дідки й туристи. Ні, поїдемо на Сіам-сквер.
І вона обмінялася з таксистом кількома фразами, як здалося Харрі, бездоганною тайською.
— У вас є подружка? — запитала вона. Тепер перед нею на столику стояло пиво, яке вона замовила, погрожуючи новою сценою.
Вони сиділи у великому барі на відкритому повітрі, вгорі на широких сходах, де розташувалися молоді люди, студенти, як припустив Харрі, що видивлялися на пропливаючий мимо транспорт й одне на одного. Руна кинула підозрілий погляд на апельсиновий сік, замовлений Харрі, але, мабуть, у неї в родині утримання від алкоголю було звичайною справою. А може, саме навпаки. Харрі смутно припускав, що в сімействі Мольнесів дотримувалися далеко не всіх правил партійної моралі.
— Немає, — відповів їй Харрі й додав: — Якого дідька мене завжди питають про це?
— Навіть так? — Вона радісно підстрибнула на стільці. — І напевно про це питають в основному дівчата?
Він засміявся.
— Може, ви маєте намір мене спантеличити? Краще розкажіть про ваших бойфрендів.
— Про яких саме? — Її ліва рука лежала на колінах, а правою вона піднімала кухоль із пивом. На губах її заграла усмішка, вона закинула голову, продовжуючи дивитися йому прямо в очі. — Я не незаймана, якщо ти це маєш на увазі.
Харрі ледве не виплюнув апельсиновий сік на столик.
— А з якого дива мені нею бути? — запитала вона, підносячи кухоль до губ.
Дійсно, з якого дива, подумав Харрі, дивлячись, як здригнулося її горло, коли вона ковтнула пива. І згадав слова Єнса Брекке про кадик, що його хірурги, як правило, прибрати не можуть.
— Ти шокований? — сказала вона раптом серйозним тоном, поставивши кухоль на стіл.
— З якого дива? — Слова його пролунали як луна, і він поспішив додати: — Я й сам дебютував приблизно у твоєму віці.
— Так, але не в тринадцять років, — заперечила вона.