Харрі вдихнув, задумався, а потім повільно випустив повітря через зуби. Цю тему треба негайно перевірити.
— Он як? А скільки ж було йому?
— А це секрет. — Обличчя її набуло колишнього задерикуватого виразу. — Розкажи краще, чому в тебе нема подружки.
У якусь мить йому схотілося розповісти все як є, щоб подивитися, як він сам витримає шокову терапію. Розповісти, що обидві жінки, яких він справді кохав, загинули. Одна з власної волі, інша — від руки вбивці.
— Це довга історія, — вимовив він нарешті. — Я втратив їх.
— їх? Так їх було кілька? Може, саме тому так і трапилося, раз ти розривався між ними?
Харрі чув у її сміху дитячий запал. І не зміг змусити себе запитати, що за відносини в неї з Єнсом Брекке.
— Та ні, — відповів він. — Напевно, я просто за ними не вглядів.
— У тебе серйозний вигляд.
— Шкода.
Обоє замовкли. Вона смикала етикетку на пивній пляшці. Поглядала на Харрі. Немов роздумувала, чи зробити їй наступний крок. Етикетка відірвалася.
— Ходімо, — нарешті сказала вона, — я покажу тобі дещо.
Вони спустилися вниз сходами, пробираючись між студентами, пройшли по тротуару й піднялися на вузький пішохідний міст, перекинутий через широкий проспект. Посередині моста вони зупинилися.
— Поглянь, — сказала вона йому. — Хіба не красиво!
Він глянув на машини, що летіли їм назустріч і геть від них. Проспект простягався, скільки око сягає, і вогники машин, мотоциклів і туктуків зливалися вдалині в суцільну жовту смугу, схожу на потік лави.
— Нагадує змію, що в’ється, із світним візерунком на спині, тобі не здається? — Руна перегнулася через поруччя. — Мене от що дивує? Я знаю, у цьому місті знайдуться люди, готові з радістю вбити за ті жалюгідні копійки, що лежать зараз у мене в гаманці. І разом із тим мені ніколи не буває тут страшно. У Норвегії ми по вихідних завжди їздили в гори, на дачу, і я із закритими очима могла ходити по цій самій дачі й усіх довколишніх стежках. А на канікули ми вирушали в Ерсту, де всі знали одне одного, і місцева газета повідомляла про дрібну крадіжку в магазині як про сенсацію. І все-таки саме тут, а не там, я почуваю себе найнадійніше. Тут, де так багато людей і я нікого з них не знаю. Хіба це не дивно?
Харрі не знав, що їй відповісти.
— Якби в мене був вибір, я хотіла б прожити тут усе життя, що залишилося. І тоді я приходила б на цей міст, хоча б раз на тиждень, і просто стояла б на ньому й дивилася вниз.
— Дивилася б на дорожній рух?
— Так. Я люблю дорожній рух.
Раптово вона повернулася до нього. Очі її заблищали.
— А ти не любиш?
Харрі похитав головою. Вона знову відвернулася, дивлячись на автотрасу.
— Шкода. Угадай, скільки зараз машин їде по дорогах Бангкока? Три мільйони. Щодня додається тисяча машин. Автомобіліст у Бангкоку щодня проводить у своїй машині в середньому дві-три години. Ти що-небудь чув про «Комфорт-100»? їх можна купити на бензоколонках, це такі пакетики, куди можна помочитися, якщо застряг у пробці. Як ти гадаєш, в ескімосів є слово для позначення автомобільного затору? Або в маорі?
Харрі знизав плечима.
— Подумати тільки, скільки вони втратили, — сказала вона. — Ті, хто живе в місцях, де небагато людей. Підніми руки…
Вона схопила його руку й підняла вгору:
— Ти відчуваєш? Відчуваєш вібрацію? Це енергія людей, що нас оточують. Вона наповнює повітря. Коли ти будеш помирати й вирішиш, що ніщо тобі більше не допоможе, просто вийди на вулицю, витягни руки і впусти цю енергію в себе, і ти знайдеш вічне життя. Правда!
Очі її сяяли, обличчя ожило, і вона пригорнула руку Харрі до своєї щоки.
— Я відчуваю, що ти будеш жити довго. Дуже довго. Набагато довше за мене.
— Не кажи так, — попросив її Харрі. Її шкіра палала під його долонею. — Це на біду.
— Краще вже нещастя, ніж ніякого щастя. Тато зазвичай так казав.
Він забрав руку.
— Ти не хочеш вічного життя? — прошепотіла вона.
Холлі зморгнув, знаючи, що саме в цю мить його мозок назавжди запам’ятав картинку: як вони стоять на мосту, по обидва боки від них мчаться в машинах люди, а під ними блищить дивовижний морський змій. Саме так мозок фіксує місця, усвідомивши, що повернення сюди вже не буде. З ним і раніше таке траплялося: одного разу вночі в басейні Фрогнерпарку, вдруге, теж уночі, у Сіднеї, коли на вітрі майоріла руда грива, і втретє, холодного лютневого дня в аеропорту Форнебю, де серед фотоспалахів газетярів на нього чекала Сестреня. Він знав: що б не трапилося, ці образи залишаться з ним назавжди й ніколи не зблякнуть, навпаки, з роками вони будуть усе яскравіші й міцніші.
У цей момент він відчув на своєму обличчі краплю. Потім ще й ще. Він здивовано підняв очі до неба.
— Мені казали, що дощі тут починаються не раніше травня, — сказав він.
— Це мангова злива, пояснила йому Руна, підставивши обличчя під краплі. — Іноді таке буває. Це значить, що дозріли плоди манго. Зараз поллє як із цебра. Ходімо…
Розділ 23
Харрі провалювався в сон. Звуки поступово зникали. Згодом він почав зауважувати, що в транспортному шумі за вікном є свій ритм, якась передбачуваність. У першу ніч він міг прокинутися від раптового різкого гудка. Але потім він уже просипався, якщо, навпаки, гудків не було. Ревіння дірявого глушника виникало не випадково, воно займало своє місце в цьому уявному хаосі. Було потрібно лише трохи часу, щоб звикнути, все одно що навчитися утримувати рівновагу на кораблі під час хитавиці.
Він домовився зустрітися з Руною наступного дня, у кав’ярні біля університету, щоб поставити кілька питань про її батька. Коли вона виходила з таксі, з її волосся усе ще стікали дощові краплі.
Уперше за довгий час він побачив уві сні Біргітту. І її волосся, що прилипло до блідого обличчя. Але вона усміхалася й була жива.
Адвокатові знадобилося чотири години, щоб звільнити Ву з-під варти.
— Доктор Лінг працює на Соренсена, — сказала, зітхнувши, Ліз на ранковій нараді. — Нхо встиг тільки запитати Ву, де той був у день убивства, і все.
— І що витяг із його відповіді наш ходячий детектор брехні? — поцікавився Харрі.
— Нічого, — відповів йому Нхо. — У його плани не входило розповідати нам усе підряд.
— Справді, нічого? От дідько, а я гадав, що ви тут фахівці з катувань водою й електрошоком.
— Хто-небудь хоче потішити мене добрими новинами? — запитала Ліз.
У відповідь шурхнули газетою. Рангсан повідомив:
— Я ще раз подзвонив у готель «Марадіз». Перший, із ким я розмовляв, сказав тільки, що до них звичайно приїжджав фа-ранг на посольській машині, а разом із ним була жінка. А той, із ким я поговорив сьогодні, повідомив, що жінка була біла й що вони спілкувалися одне з одним мовою, схожою на німецьку чи голландську.
— Норвезька, — уточнив Харрі.
— Я спробував одержати опис цієї пари, але ти ж знаєш, як це буває…
Нхо й Сунтгорн, усміхнувшись, втупили погляд у підлогу. Ніхто з них не зронив ані слова.
— У чому справа? — здивувався Харрі.
— Ми для них усі однакові, — знову зітхнула Ліз. — Сунтгорн, ти маєш з’їздити туди з фотографіями, може, у відділенні впізнають посла і його дружину.
Харрі зморщив ніс.
— Чоловік і дружина, у яких любовне гніздечко за двісті доларів на добу та ще й за декілька кілометрів від будинку, де вони живуть? Чи не занадто це складно?
— Якщо вірити тому, з ким я говорив сьогодні, вони приїжджали туди на вихідні, — сказав Рангсан. — У мене навіть дати записані.
— Закладаюся на вчорашній виграш, що це була не його дружина, — не здавався Харрі.
— Може, і так, — вимовила Ліз. — Прикро, але ми майже не просунулися вперед.
І вона закінчила нараду нагадуванням про те, що день варто присвятити звітам з інших справ, що відійшли на другий план через убивство норвезького посла. Коли інші співробітники розійшлися, Харрі знову сів.
— Виходить, ми витягнули картку «Назад на перше поле»? — запитав він.