Раптово в рівномірний гуркіт вуличного транспорту вторглося виття корабельної сирени.
— Ти чув? — запитала Ліз. — Коли я була маленька, батько повторював мені, що в Бангкоку можна почути, як сурмлять слони, коли їх перевозять на річкових баржах. Вони пливли з Малайзії, тому що ліси на Борнео повирубували, і тварини стояли прив’язані на палубі, їх перевозили в ліси Північного Таїланду. Коли я приїхала сюди, я довго ще думала, що це слони сурмлять у свої хоботи.
Звуки сирени стихали.
— У пані Мольнес є мотив, але наскільки він переконливий? — запитав Харрі, відійшовши від краю даху. — Ти змогла 6 убити когось, щоб потім протягом шести років мати формальне право розпоряджатися п’ятдесятьма мільйонами крон?
— Зважаючи кого, — відповіла Ліз. — Є парочка таких, котрих я прикінчила б і за меншу суму.
— Я маю на увазі от що: п’ятдесят мільйонів протягом шести років — те ж саме, що п’ять мільйонів протягом шістдесяти років?
— Звичайно, ні.
— Саме так, хай йому грець!
— Тобі хочеться думати, що це вона? Пані Мольнес?
— Як я можу цього хотіти? Я хочу одного — щоб ми знайшли вбивцю, і тоді я повернувся б нарешті додому.
Ліз смачно гикнула, схвально кивнувши самій собі, і відсунула пиво вбік:
— Бідолашна дочка. Її звуть Руна? Подумати лишень, матір притягнуть за те, що вбила батька через гроші.
— Знаю. Але вона, на щастя, хоробра дівчинка.
— Ти в цьому впевнений?
Він знизав плечима й підняв руку до неба.
— Що ти робиш? — запитала вона.
— Думаю.
— А навіщо витягнув руку?
— Заради енергії. Я акумулюю енергію всіх тих, хто зараз унизу. Вона забезпечить мені вічне життя. Ти в це віриш?
— Я перестала вірити у вічне життя, коли мені виповнилося шістнадцять, Харрі.
Харрі повернувся до неї, але в темряві не зміг розгледіти вираз її обличчя.
— Твій батько? — запитав він.
— Так. Він тримав світ на своїх плечах, мій батько. Шкода тільки, що тягар виявився завеликим.
— Але як… — Він запнувся.
— Це сумна історія про ветерана в’єтнамської війни, Харрі. Ми знайшли його в гаражі, при повному параді, гвинтівка лежала поруч. Він залишив довгий лист, адресований не тільки нам, але й усій американській армії. Там було написано, що він не може більше тікати від відповідальності. Що він зрозумів це, коли виявився біля відкритих дверей у вертольоті, що злетів з даху американського посольства в Сайгоні в 1973 році, і дивився вниз, на зневірених південних в’єтнамців, які штурмували будинок посольства в пошуках захисту від військових, що вступали в місто. Батько писав у листі, що відчуває відповідальність за все це нарівні з військовою поліцією, що стримувала юрбу прикладами гвинтівок, — била тих самих людей, яким вони обіцяли виграти війну, обіцяли демократію. Як офіцер, він відчував свою провину й за те, що американці евакуювали в першу чергу власних військових, забувши про в’єтнамців, які боролися пліч-о-пліч із ними. Батько віддавав їм належне й шкодував, що не розумів власної відповідальності за них. Наприкінці листа він передавав привіт матері й мені і радив нам забути його якомога швидше.
Харрі захотілося курити.
— Твій батько взяв на себе занадто велику відповідальність, — сказав він.
— Так. Але я все-таки вважаю, що за мертвих відповідати легше, ніж за живих. Їх залишається лише оплакувати, Харрі. Нам, живим. І нами, хай там як, теж керує відповідальність.
Отже, відповідальність. Якщо він і намагався поховати щось останній рік, так це відповідальність. Чи то за живих, чи за мертвих, за самого себе чи за інших. Вона викликала в ньому тільки комплекс провини й ніколи не винагороджувалася. Ні, про нього не скажеш, що ним керує відчуття відповідальності. Напевно, Торхус має рацію, мабуть, насправді мета Харрі аж ніяк не тріумф справедливості. Скоріше тільки дурне марнославство заважає йому визнати, що слідство треба просто припинити, і він завзято намагається піймати хоч когось, неважливо кого, тільки б віддати його під суд і вважати справу розкритою. Може, весь цей галас — газетні заголовки й схвальні відгуки після повернення з Австралії — значив для нього набагато більше, ніж він звик думати? А ця впевненість — що він усе здолає й через усе переступить, аби тільки скоріше повернутися додому й зайнятися справою Сестреняти, — виходить, усього лише привід? Тому що, чорт забирай, для нього насправді найважливіше — досягти успіху?
На якусь мить усе затихло, здавалося, Бангкок затамував подих. І знову повітря розрізали звуки суднової сирени. Такі жалібні. Наче це сурмить самотній слон, подумалося Харрі. Потім знову загуділи машини.
Повернувшись до себе у квартиру, він знайшов на килимку біля дверей записку: «Зустрінемося в басейні. Руна».
Харрі згадав, що біля кнопки «5» у ліфті було написано: «Басейн». Піднявшись на п'ятий поверх, він відчув запах хлорки. За рогом справді був басейн під відкритим небом, обабіч від нього були влаштовані балкони. Вода слабко поблискувала в місячному сяйві. Присівши навпочіпки, він опустив руку У воду.
— Твоя стихія, правда?
Руна нічого не відповіла, тільки легко відштовхнулася ногами й пропливла повз нього, а потім знову пірнула. Її одяг і протез лежали в шезлонгу.
— Ти знаєш, котра зараз година? — запитав він.
Вона випірнула прямо перед ним, обхопила його за шию й м’яко відштовхнулася. Харрі був зовсім не готовий до такого повороту подій, не втримався й, відчуваючи під своїми руками її гладеньку шкіру, шубовснув разом із Руною в басейн. Обоє не вимовили ні слова, тільки розсовували руками воду, схожу на важку теплу ковдру, зариваючись у неї з головою. У вухах шуміло й лоскотало, і Харрі здавалося, що його голова роздувається. От вони досягли дна, і тоді Харрі, відштовхнувшись ногами, потягнув Руну вгору, на поверхню.
— Ти божевільна! — видихнув він.
Вона тихо розсміялася й стрімко відплила геть.
Коли Руна вийшла з басейну, Харрі лежав на бортику в мокрому одязі. Відкривши очі, він побачив, що дівчина взяла сачок і намагається піймати велику бабку, що сиділа на водяній гладіні.
— Просто диво! — вигукнув Харрі. — Я був упевнений, що єдині комахи, які можуть вижити в Бангкоку, — це таргани!
— Дехто з гарних теж виживає, — відповіла Руна й обережно підняла сачок. Потім випустила бабку, і та з тихим гудінням почала кружляти над басейном.
— А що, таргани не гарні?
— Фу, гидота!
— Але вони не небезпечні й не злі.
— Може, й ні. Але й гарного в них теж, по-моєму, нічого немає. Вони просто існують, і край.
— Вони просто існують, — повторив за нею Харрі без іронії, скоріше задумливо.
— Вони такими створені. Такими, що нам увесь час хочеться розчавити їх. Якщо їх забагато.
— Цікава теорія.
— Послухай, — прошепотіла вона. — Всі навколо сплять.
— Бангкок ніколи не засинає.
— Ні, ти все-таки, послухай. Це звуки сну.
Ручку сачка було зроблено з алюмінієвої трубки, і Руна в неї подула. Було схоже на звук діджеріду. Харрі прислухався. Справді — звуки сну.
Руна пішла в душ. Харрі вже стояв у коридорі, викликавши ліфт, коли вона вийшла з душової, обмотана рушником.
— Твій одяг лежить на шезлонгу, — сказав він і закрив за собою двері.
Потім вони разом чекали ліфта. Цифри на червоному табло над дверима ліфта нарешті почали зворотний відлік.
— Коли ти їдеш? — запитала вона.
— Скоро. Якщо раптом що-небудь не спливе.
— Я знаю, ти зустрічався з моєю матір’ю ввечері.
Харрі засунув руки в кишені й кинув оком на нігті на ногах. Руна казала йому, що їх треба б підстригти. Двері ліфта розкрилися, і Харрі зупинився в прорізі.
— Твоя мати запевняє, що була вдома в день убивства батька. І що ти можеш підтвердити це.
Вона застогнала.
— Хочеш, я відповім?