— Старий шкільний фокус, — заявив він здивованому Нхо. — Тепер знову починай переговори. От дідько, яка спека…
Нхо вистрибнув із машини й після кількох ласкавих слів до охоронця просунув голову у вікно салону й кивнув. Харрі пішов за ними обома в підвал, при цьому охоронець кидав на нього люті погляди, намагаючись триматися якнайдалі.
Загудів відеопрогравач, і Харрі закурив сигарету. Він уважав, що нікотин у деяких ситуаціях дійсно стимулює роботу мозку. Наприклад, у таких, коли хочеться закурити.
— Отже, — вимовив він, — ти думаєш, Брекке каже правду?
— Ти теж так думаєш, — відповів Нхо. — Інакше не взяв би мене із собою в цей підвал.
— Авжеж. — У Харрі защипало в очах від диму. — І зараз ти побачиш, чому я так думаю.
Нхо переглянув запис і похитав головою.
— Це касета від понеділка, десятого січня, — сказав Харрі. — Близько десятої години вечора.
— Ти помиляєшся, — заперечив Нхо. — Це той самий запис, що ми дивилися минулого разу, від третього січня, коли сталося вбивство. До речі, дата написана на корінці обгортки.
Харрі випустив із рота дим.
— Запис той самий, тільки дата весь цей час стояла інша. Здається, що наш друг, котрий розгулює без трусів, зможе підтвердити, що перепрограмувати дату й час у куті кадру зовсім неважко.
Нхо глянув на охоронця: той, знизавши плечима, кивнув.
— Але це не пояснює, звідки ти знаєш, коли зроблено цей запис, — додав Нхо.
Харрі мотнув головою, указуючи на плівку.
— До мене це дійшло, коли я прокинувся сьогодні вранці від шуму машин на Таксін-бридж під вікнами, — почав він. — І зрозумів, що машин у кадрі надто вже мало. Але ж тут величезний паркінг у шість поверхів й у будинку стільки різних компаній і фірм. Час між четвертою і п’ятою годинами дня, а за цілу годину повз проїжджають усього лише дві машини. — Харрі струсив попіл із сигарети. — А ще я подумав ось про це. — Він устав і вказав на чорні смуги на цементній підлозі. — Це сліди мокрих шин. Від двох автомобілів. Коли востаннє в Бангкоку був дощ?
— Два місяці тому, якщо не більше.
— Помиляєшся. Чотири дні тому, саме десятого січня, між десятою й пів на одинадцяту, пройшов манговий дощ. Мені це достеменно відомо, бо він вилився в основному на мене.
— Тьфу ти, правда! — вигукнув Нхо, наморщивши лоба. — Відеозапис іде безупинно. І якщо ця плівка не від третього січня, а від десятого, виходить, у час, що цікавить нас, касету просто вийняли з камери.
Харрі попросив охоронця принести касету, на якій стояла дата «десяте січня», і через півхвилини їм стало ясно, що запис був зупинений о 21.30. Після цього на плівці виникли п’ятисекундні перешкоди, а потім картинка знову відновилася.
— От на цьому місці й вилучили касету, — сказав Харрі. — Ми бачимо ті ж кадри, що на попередній плівці.
І він указав на дату.
— Перше січня, час 05.25.
Харрі попросив охоронця зупинити плівку, і вони із Нхо сиділи, дивлячись на картинку, поки Харрі не докурив свою сигарету.
Нхо підніс складені разом долоні до губ.
— Виходить, хтось сфабрикував цю касету, щоб справа виглядала так, начебто машини посла на паркінгу взагалі не було. Але навіщо?
Харрі не відповів. Він дивився на зазначений час: 05.25. Тридцять п’ять хвилин до того, як в Осло настав Новий рік. Де він був у цей час, що робив? Може, сидів у «Шрьодері»? Ні, там уже було зачинено. Напевно, спав. У всякому разі, феєрверку він не запам’ятав.
В охоронному агентстві підтвердили, що вночі десятого січня чергував Джим Лав, і без жодних заперечень дали його адресу й номер телефону. Нхо подзвонив, але вдома в Джима Лава ніхто не відповів.
— Відправ туди для перевірки патрульну машину, — сказала Ліз.
Вона була в доброму гуморі. Ще б пак, нарешті почалася реальна робота.
Сунтгорн зайшов у кабінет і простягнув їй течку.
— Джима Лава немає в нашій картотеці, — сказав він. — Але Майсан, агент із нарковідділу, впізнав його за описом. І якщо це той самий тип, то його багато разів бачили в «Міс ДаЄнс».
— Що це значить? — запитав Харрі.
— А це значить, що в тій справі з опіумом у нього справді рильце в пушку, — пояснив Нхо.
— «Міс ДаЄнс» — опіумне кубло в Чайнатауні, — вставила Ліз.
— Опіумне кубло? А хіба це… не заборонено?
— А то як же!
— Вибач за безглузде питання, — сказав Харрі. — Я взагалі думав, що поліція бореться з подібними речами.
— Не знаю, як там заведено в тебе в країні, Харрі, але тут ми намагаємося дивитися на речі більш прагматично. Звичайно, ми можемо закрити цей самий «Міс ДаЄнс», але наступного ж тижня опіумна курильня з’явиться в іншому місці. Або бідолахи підуть на вулицю. Краще вже «Міс ДаЄнс», адже ми контролюємо ситуацію, там працюють наші агенти, а ті, хто вирішив морити себе опіумом, можуть робити це в більш-менш пристойних умовах.
Хтось кашлянув.
— Плюс іще «Міс ДаЄнс» непогано розплачується, — буркнули із-за газети «Бангкок пост».
Ліз зробила вигляд, що нічого не чує.
— Коли вже цей хлопець не з’явився сьогодні на роботу і вдома його теж немає, я думаю, що він саме лежить на бамбуковій циновці в «Міс ДаЄнс». Я пропоную, Нхо, щоб ви з Харрі прогулялися туди. Поговори з Майсаном, він зможе вам допомогти. Тобі, Харрі, як туристові буде цікаво.
Майсан і Харрі зайшли у вузьку вуличку, де розпечений вітер гнав сміття уздовж старих будинків. Нхо залишився в машині, бо, як сказав Майсан, від нього за кілометр тхнуло поліцією. Крім того, може здатися підозрілим, якщо вони заявляться в «Міс ДаЄнс» усі втрьох.
— Паління опіуму — це справа дуже особиста, — пояснив Майсан із виразним американським акцентом. Харрі подумав, чи не перебір це для співробітника нарковідділу — ще й акцент на додачу до футболки «Doors». Майсан зупинився біля відкритих металевих воріт, що слугували за вхід, загасив недопалок, ум'явши його в асфальт правим підбором, і рушив усередину.
Увійшовши зі спеки в темне приміщення, Харрі спершу нічого не побачив, однак відразу розчув тихе бурмотання й пішов за двома спинами, які зникли в якійсь кімнаті.
— Чорт! — Харрі зачепився за двері й, почувши знайомий сміх, обернувся. У темряві біля стіни він начебто помітив величезну тушу, але вирішив, що помилився. І поспішив уперед, за двома темними спинами, щоб не відстати. Ті двоє вже спустилися вниз сходами, і Харрі рвонув слідом за ними. З рук у руки перекочувало кілька грошових купюр, і двері прочинили, рівно настільки, щоб вони могли протиснутися всередину.
У приміщенні пахло землею, сечею, димом і солодкуватим опіумом.
Харрі уявляв собі опіумну курильню за фільмом Серджо Леоні, де Роберта Де Ніро зустрічають жінки в шовкових саронгах і де він лежить на м’яких перинах із величезними подушками, а приглушене золотаве світло надає всьому майже сакрального відтінку. Саме таким він і запам’ятав це кубельце.
Тут же, за винятком приглушеного світла, мало що нагадувало про Голлівуд. Від пилу, що висів у повітрі, було важко дихати, уздовж стін стояло кілька двоярусних ліжок, але в основному люди лежали на килимках і бамбукових циновках, прямо на втоптаній земляній підлозі.
Навкруги панувала темрява, чулося тільки неголосне кахикання й харчання, і Харрі спершу навіть подумав, що тут уміститься хіба що жменька клієнтів, але незабаром очі звикли до сутінку, і він нарешті роздивився велике приміщення, де були сотні людей, майже всі — чоловіки. Якщо не брати до уваги кашлю, тут стояла дивна тиша. Більшість, здавалося, спали, дехто часом ворушився. Харрі помітив старого, котрий тримався за мундштук обома руками, так жадібно всмоктуючи в себе дим, що зморшкувата шкіра раз у раз натягувалася в нього на вилицях.