Харрі й Тоньє Віг увійшли до Письменницької вітальні, замовили чай і церемонно навзаєм уклонилися іншим білим, які, схоже, вважали, що колір шкіри — це нагода привітатися. Харрі нервово побрязкував порцеляновою чашкою у блюдці.
— Тут не дуже затишно, Харрі? — Тоньє маленькими ковточками пила чай, лукаво поглядаючи на інспектора.
— Намагаюся зрозуміти, навіщо я всміхаюся американцям в одязі для гольфа.
Вона співочо розсміялася:
— Трохи цивілізації не завадить.
— Коли це картаті штанці стали цивілізованим убранням?
— Коли їх надягли цивілізовані люди.
Харрі відзначив про себе, що місто Фредрікстад мало вплинуло на цю юну даму. І згадав Санпхета, старого тайця, котрий переодягнувся у випрасувану сорочку й штани, коли до нього завітали гості, й залишився сидіти на сонці, щоб не бентежити відвідувачів виглядом свого вбогого житла. Це набагато цивілізованіше, ніж те, як поводяться іноземці в Бангкоку.
Харрі запитав, що відомо Тоньє про педофілів.
— Нічого особливого, крім того, що вони юрбою сунуть до Таїланду. Як ти вже знаєш, торік у Паттайї одного норвежця заскочили просто на місці злочину, зі спущеними штанами. А норвезькі газети надрукували чарівне групове фото трьох хлопчиків, які повідомили про нього поліцію. Обличчя педофіла на знімку було затерте, але не обличчя хлопчиків. В англомовному виданні «Паттайя Мейл» зробили навпаки. Крім того, на початку статті згадали його повне ім’я, а потім називали його просто «норвежець». — Тоньє похитала головою.
— Місцеві жителі, які раніше і не чули про Норвегію, раптом довідалися, що столиця цієї країни — Осло, тому що норвезька влада зажадала відправити педофіла в Осло на літаку. Усі тут морочили собі голову, чого це ми так хочемо повернути його додому. У Таїланді його в кожному разі сховали б за ґрати.
— Але якщо тут педофілів чекає суворе покарання, чому ж їх так багато в цій країні?
— Влада дійсно прагне до того, щоб Таїланд покінчив із репутацією ельдорадо для педофілів, адже вона відлякує інших туристів, що приїжджають не за послугами. Але в самій поліції цим розслідуванням великого значення не надають, тому що виникає купа проблем із арештом іноземців. Педофіли приїжджають здебільшого з багатих країн Європи, з Японії й США, і коли раптом щось трапляється, то відразу запускається вся машина: починаються вимоги про видачу, персонал відповідного посольства, залучений до процесу, звинувачують у корупції тощо.
— Виходить, за твоїми словами, що влада працює неузгоджено?
Тоньє раптом просяяла усмішкою, котра, як зрозумів Харрі, призначалася зовсім не для нього, а одному з «усіх», хто пройшов у нього за спиною.
— І так, і ні, — відповіла нарешті вона. — Хтось, навпаки, співпрацює. Наприклад, влада Швеції й Данії домовилася з Таїландом про те, що поліцейські цих країн будуть працювати в Бангкоку й займатися розслідуванням справ, якщо в них замішані шведські або данські педофіли. Крім того, були внесені зміни до законодавства, які дозволяють тепер притягати до відповідальності данських і шведських громадян на батьківщині, якщо вони займалися педофілією у Таїланді.
— А що ж Норвегія?
Тоньє лише знизала плечима:
— У нас немає договору з Таїландом. Я знаю, норвезька поліція виступає за підписання такого документа, але думаю, що норвезька влада просто не уявляє собі масштабів того, що діється в Паттайї й Бангкоку. Ти бачив дітей, які продають жуйку?
Харрі кивнув. Цих дітлахів чимало поблизу стрип-барів у Патпонгу.
— Це так званий таємний знак. Жувальна гумка означає пропозицію секс-послуги.
Харрі з жахом пригадав, як купив блок жуйки «Рігліз» в одного босоногого чорноокого хлопчика і яким той виглядав переляканим, але Харрі вирішив тоді, що це тому, що навколо людський натовп і гомін.
— Чи не могла б ти розповісти мені про Івара Льокена і його захоплення фотографією? Ти бачила його знімки?
— Ні, але я бачила його апарат, виглядає досить переконливо.
Щоки її спалахнули, коли вона зрозуміла, чому Харрі стримав усмішку.
— А що з його поїздками по Індокитаю? Ти впевнена, що він був саме там?
— Але навіщо йому брехати про це?
— Є ідеї?
Вона обхопила себе руками, ніби їй раптом стало холодно.
— Та немає. Як тобі чай?
— Я хочу попросити тебе про одну послугу, Тоньє.
— Яку?
— Запрошення на вечерю.
Вона здивовано звела на нього очі.
— Якщо в тебе знайдеться час, — додав він.
Тоньє Віг трохи почекала, перш ніж прибрати належного виразу обличчя, але зрештою знову лукаво усміхнулася:
— Для тебе, Харрі, час завжди знайдеться. Коли побажаєш.
— Чудово. — Харрі втяг повітря крізь зуби. — Тоді запроси Івара Льокена на вечерю сьогодні, між сьомою й десятою вечора.
Тоньє Віг все-таки вміла носити маску, її обличчя не ворухнулося. Почувши пояснення, вона зрештою погодилася. Харрі ще трохи побрязкав чашкою в блюдечку, а потім сказав, що йому вже час, і квапливо зник.
Розділ 33
Вломитися в будинок може кожний: треба лише встромити ломик у двері, поруч із замком, і налягти всім тілом, поки дверна рама не затріщить. Але вломитися, практично не ламаючи, та ще так, щоб хазяїн потім не здогадався, що в нього побували непрохані гості, — це сьогодні мистецтво. Мистецтво, що ним Сунтгорн, як виявилося, володів досконало.
Івар Льокен мешкав у багатоквартирному будинку по інший бік моста Пхра-Пінклао. Сунтгорн разом із Харрі стежив за будинком майже цілу годину, сидячи в машині, перш ніж хазяїн покинув його. Потім вони почекали ще хвилин десять, щоб переконатися, що Льокен не повернеться, забувши що-небудь удома.
Охоронявся будинок так собі. Біля в’їзду в гараж стояли й розмовляли два чоловіки у формі. Вони поглянули в бік білої людини й добре одягненого тайця, які рушили прямо до ліфта, і продовжили розмову.
Коли Харрі із Сунтгорном опинилися перед квартирою Льокена на тринадцятому поверсі, або «12 В», як свідчила кнопка ліфта, Сунтгорн дістав дві відмички у вигляді шпильок і застромив у замок. А потім майже відразу ж витяг їх.
— Головне — не квапитися, — прошепотів йому Харрі. — Не хвилюйся, у нас є час. Спробуй інші відмички.
— Інших у мене немає.
І Сунтгорн із посмішкою розгорнув двері у квартиру.
Харрі не вірив своїм очам. Може, Нхо зовсім і не жартував, коли розповідав Харрі, чим заробляв собі на життя Сунтгорн, перш ніж піти на службу в поліцію. Але навіть якщо раніше Сунтгорн не порушував закону, він зробив це зараз, подумав Харрі й, знявши черевики, увійшов у напівтемну квартиру. Ліз пояснила їм: для того, щоб одержати ордер на обшук, потрібен дозвіл прокурора, а це означає, що необхідно проінформувати начальника поліції. Зробити ж це досить проблематично, коли той уже призначив головним підозрюваним Єнса Брекке. Тут Харрі зазначив, що особисто він місцевому начальникові поліції не підзвітний і все-таки погуляє навколо квартири Льокена й подивиться, що там і як. Ліз зрозуміла натяк і заявила, що знати нічого не хоче про плани Харрі. Але товариство Сунтгорна йому не завадить.
— Спускайся вниз і чекай у машині, — прошепотів Харрі Сунтгорну. — Якщо з’явиться Льокен, набери його номер з мобільника в машині й після трьох гудків поклади трубку, ясно?
Сунтгорн кивнув і вийшов.
Переконавшись, що вікна квартири не виходять на вулицю, Харрі увімкнув світло, знайшов телефон і перевірив, чи є сигнал. Потім озирнувся навколо. Це була типова холостяцька квартира, позбавлена всяких непотрібних дрібничок і затишку. Три голі стіни, четверта схована за стелажем, що його займали стоси книжок і простенький портативний телевізор. У центрі кімнати, звісно, стояв масивний дерев’яний стіл на козлах замість ніжок, з лампою, яку можна побачити на креслярських столах архітекторів.