— Експатів?
— Вибач, Харрі. Ex-patriots. Іноземці, які живуть і працюють у Бангкоку.
— Тобто іммігранти?
Вона відповіла коротким смішком:
— Ми так себе не називаємо.
— Коли почався вечір? — запитав Харрі.
— Дев’ять хвилин на сьому.
— Дев’ять?
— Це така буддистська прикмета. Дев’ять — щасливе число.
— О Боже!
— Це ще нічого, знав би ти, як тут вирішуються важливі питання. Перш ніж із Гонконга сюди приїхала делегація для підписання контракту BERTS на будівництво естакад, чотири спікери витратили два тижні на те, щоб визначити найбільш сприятливий день і годину для цієї події. Не хочу говорити нічого поганого про азіатів, вони дуже роботящі й милі, але в окремих питаннях вони ніби вчора злізли з дерева.
— Цікаво, але я…
— Мені треба бігти, Харрі, договоримо пізніше.
Поклавши слухавку, Харрі подумав, що ідіотизму на світі все-таки вистачає. Так що вибір щасливого числа не такий уже й абсурд.
Він подзвонив в Управління поліції й взяв у Рангсана домашній телефон професора з музею Бенчамабопхіт.
Розділ 37
Двоє чоловіків у хакі продиралися крізь зарості; один із них, зігнувшись, ніс на спині пораненого товариша. Його поклали в укриття, за впалим деревом, а самі скинули гвинтівки й відкрили вогонь, цілячись у саму хащу лісу. Байдужий голос повідомив, що Східний Тімор веде запеклу боротьбу з президентом Сухарто та його терористичним режимом.
Чоловік на трибуні нервово шелестів папірцями. Він об’їздив багато місць із доповідями про свою країну, і сьогоднішній вечір був особливим. У залі клубу іноземних кореспондентів у Таїланді зібралося не так багато народу, чоловік сорок-п'ятдесят, але всі вони були поважними особами й могли донести його слова до мільйонів своїх читачів. Він показував їм фільм, який сам бачив уже сотню разів і знав по хвилинах.
Івар Льокен мимоволі здригнувся, відчувши на своєму плечі чиюсь руку й почувши шепіт: «Нам треба поговорити. Негайно».
У темряві він упізнав обличчя Холе. Він вийшов слідом за ним із зали, коли на екрані бойовик із наполовину обпаленим обличчям, що перетворилося на застиглу маску, пояснював, чому він провів останні вісім років свого життя в індонезійських джунглях.
— Як ви мене знайшли? — запитав він, коли вони покинули клуб.
— Я розмовляв із Тоньє Віг. Вам подобається бувати в цьому клубі?
— Подобається, не подобається… Мені подобається бути в курсі. Крім того, я зустрічаюся тут із корисними людьми.
— Схожими на тих, зі шведського й данського посольства?
Він усміхнувся, блиснувши золотим зубом:
— Я вже сказав, що хочу бути в курсі. Що у вас?
— Це все.
— Невже?
— Я знаю, на кого ви полюєте. І я знаю також, що наші розслідування пов’язані одне з одним.
Усмішка зникла з обличчя Льокена.
— І найдивніше те, що я, тільки приїхавши сюди, перебував буквально за два кроки від нього, коли ви за ним стежили.
— Та що ви! — Важко було зрозуміти, іронізує Льокен чи ні.
— Інспектор Крамлі вирішила взяти мене на екскурсію по ріці. Вона показала мені житло норвежця, що перевіз цілий храм із Бірми в Бангкок. Адже ви знаєте, хто такий Уве Кліпра?
Льокен нічого не відповів.
— Добре. Мені й у голову не прийшло б їх пов’язати, поки я не подивився вчора ввечері футбольний матч.
— Футбольний матч?
— Найвідоміший у світі норвежець грає в улюбленому клубі Кліпри.
— Як це?
— Знаєш, під яким номером грає Уле Гуннар Сульшер?
— Ні, навіщо мені це?
— Фанати в цілому світі знають про це, і ти теж міг купити його футболку в будь-якому магазині спорттоварів від Кейптауна до Ванкувера. Іноді й дорослі купують собі футболки.
Льокен кивнув, не зводячи погляду з Харрі.
— Номер двадцять, — вимовив він.
— У точності як на знімку. Потім я зрозумів ще дещо. Ручка ножа, який застромили в спину Мольнесу, прикрашена складною скляною мозаїкою, і професор-мистецтвознавець розповів нам, що це дуже старовинний ніж із Північного Таїланду, можливо, народу шан. Сьогодні ввечері я знову переговорив із ним.
І він розповів, що цей народ володів великими територіями, у тому числі й частиною Бірми, де він будував храми. Особливість цих храмів полягає в тому, що їхні вікна й двері прикрашала така ж мозаїка, що й ніж. По дорозі сюди я зустрівся із професором і показав йому один із ваших знімків. Льокен! Він не сумнівається, що на ньому зображене вікно шанського храму.
Вони замовкли, чувся тільки голос оратора на трибуні. Різкий, металевий, посилений мікрофонами.
— Молодець, Холе. Що тепер?
— Тепер ви розповісте мені все, що діється за лаштунками, і я займуся подальшим розслідуванням.
Льокен розреготався:
— Жартуєте?
Але Харрі не жартував.
— Цікава пропозиція, Холе, але не думаю, що це можливо. Моє начальство…
— А я думаю, що слово «пропозиція» справді не підходить, Льокен. Вірніше сказати — «ультиматум».
Льокен зареготав ще голосніше:
— Рахунок на вашу користь, Холе, визнаю це. Але що змушує вас думати, ніби ви можете висувати тут ультиматуми?
— Те, що у вас будуть великі проблеми, коли я поясню голові поліції Таїланду, що тут відбувається.
— Вас звільнять, Холе.
— За що? Я тут для того, щоб розслідувати вбивство, а не рятувати зад якимсь там бюрократам із Осло. Особисто я не проти, що ви намагаєтеся заарканити педераста, — це не моя сфера. Але коли в стортингу довідаються, що їх не поінформували про неофіційне розслідування, тоді, насмілюся припустити, турнуть із роботи когось іншого, а не мене. А шансів опинитися поза грою в мене буде більше, якщо я змовчу про те, що знаю. Сигарету?
І Харрі простягнув Льокену щойно відкриту пачку «Кемела». Той спершу відмовився, але потім все-таки взяв одну. Харрі запалив і свою, і Льокена, і вони сіли на стільці, що стояли уздовж стіни. З кав’ярні лунали гучні оплески.
— Чому ви ніяк не вгамуєтеся, Холе? Адже ви давно зрозуміли, що ваша робота тут — зовсім не розслідувати цю справу, то чого ж ви не бажаєте плисти за течією й позбавити нас і себе від купи неприємностей?
Харрі глибоко затягнувся й повільно випустив дим. Але більша частина диму однаково залишилася всередині.
— Я знову почав курити «Кемел» восени цього року, — сказав Харрі, поплескавши себе по кишені. — Одного разу в мене була кохана, котра курила саме ці сигарети. Мені не дозволялося цупити в неї сигарети, бо вона вважала, що це дурна звичка. Ми подорожували «інтеррейлом», і от у поїзді між Памплоною і Каннами я зрозумів, що в мене скінчилися сигарети. Вона вирішила, що це стане мені доброю наукою. Їхали ми майже десять годин, і зрештою я пішов в інше купе спитати сигаретку, у той час як вона сиділа й диміла своїм «Кемелом». Кумедно, хіба ні?
Він підніс сигарету до рота й дунув на тліючий кінчик.
— Коли ми приїхали в Канни, я раз у раз просив закурити в сторонніх. Спершу вона тільки веселилася. Але коли я почав обходити столики в паризьких ресторанах, їй це вже не здавалося таким веселим, і вона запропонувала мені свою пачку, але я відмовився. Потім в Амстердамі вона зустріла знайомих із Норвегії, і я прийнявся клянчити в них сигарету, хоча її власна пачка лежала поруч, на столі, і вона назвала це хлоп’яцтвом. І купила для мене пачку сигарет, але вона так і залишилася лежати в номері готелю. Ми поверталися в Осло, і я все продовжував просити сигарети, і тоді вона назвала мене хворим.
— У цієї історії є кінець?
— Так. Вона кинула палити.
— Виходить, хепі-енд, — хмикнув Льокен.
— І тоді ж вона виїхала з якимсь музикантом у Лондон.
Льокен поперхнувся.
— Напевно, ви занадто далеко зайшли?
— Так і було.
— Але нічого не навчилися?
— Нічого.
Якийсь час вони курили мовчки.
— Розумію, — вимовив нарешті Льокен, загасивши сигарету.