Народ почав уже виходити із клубу.
— Підемо куди-небудь, вип’ємо пива, і я розповім всю історію.
— Уве Кліпра будує дороги. Більше нам нічого про нього не відомо. Ми знаємо, що він приїхав у Таїланд у віці двадцяти п’яти років, неук із поганою репутацією, що він перемінив прізвище з Педерсена на Кліпру, за назвою міського кварталу в Олесунні, де виріс.
Вони сиділи на м’якому шкіряному дивані, перед ними стояли стерео, телевізор і столик із одним кухлем пива, пляшкою води, двома мікрофонами й каталогом пісень. Харрі спершу було вирішив, що Льокен жартує, коли той запропонував піти в клуб караоке. Вони зняли звуконепроникну кімнату з погодинною оплатою, не називаючи своїх імен, потім замовили собі напої й залишилися удвох. Народу в клубі було досить багато, так що вдалося піти непоміченими. А тут ідеальне місце для таємних зустрічей, і схоже, Льокен навідувався сюди не раз.
— Погана репутація — у якому сенсі? — запитав Харрі.
— Коли ми почали копати глибше, то виявилося, що в Олесунні в нього було кілька епізодів із неповнолітніми хлопчиками. У поліцію ніхто не заявив, але поширилися чутки, і він вирішив, що краще буде виїхати. Прибувши сюди, він зареєстрував інженерне товариство, віддрукував собі візитні картки, у яких назвався доктором, і став стукатися в усі двері, називаючи себе фахівцем із дорожнього будівництва. Тоді, двадцять років тому, одержати підряд на будівництво доріг у Таїланді можна було тільки двома способами: або бути родичем когось із уряду, або бути досить заможним, щоб дати хабар, знову-таки комусь із уряду. Кліпрі не пощастило ні з першим, ні з другим, отож шансів у нього було обмаль. Але він навчився двох речей, на яких тримається весь його нинішній статок: тайська мова й лестощі. Про лестощі я не вигадую, він сам похваляється цим перед місцевими норвежцями. За його словами, він став такий щедрий на усмішки, що навіть тайці вважають це надмірним. До того ж він, швидше за все, розділяв інтерес окремих політиків до маленьких хлопчиків. Так що, можливо, він розважався разом із ними, коли розподілялися контракти на будівництво так званої «Hopewell Bangkok Elevated Road and Train Systems».
— Надземні дороги й поїзди?
— Саме так. Ви, напевно, уже звернули увагу на величезні сталеві опори, які вони вбивають на пагорбах по всьому місту?
Харрі кивнув у відповідь.
— Швидше за все, буде шість тисяч опор, але, може, і більше. Не тільки для шосейних доріг, тут пустять ще й новий поїзд. Йдеться про п’ять миль найсучаснішого автобана й шість миль залізничних колій на суму у двадцять п’ять мільярдів крон, що врятує це місто від колапсу. Розумієте? Цей проект — найбільший в історії Бангкока, месія, втілений в асфальт і шпали.
— І в проекті бере участь Кліпра?
— Ніхто напевне не знає, хто там дійсно бере участь. Ясно тільки те, що головний підрядчик із Гонконга вийшов із гри й що бюджет і графік тепер летять шкереберть.
— Перевищення бюджету? Я здивований, — сухо промовив Харрі.
— Це означає, що вистачить роботи й іншим, і я впевнений, що Кліпра вже заліз у цей проект. Коли щось іде не так, політики погоджуються на оголошення тендера. І якщо Кліпра має у своєму розпорядженні потрібні фінанси, щоб відкусити шматок від цього пирога, то незабаром він стане наймогутнішим підрядчиком у регіоні.
— Гаразд, але яке це має відношення до насильства над дітьми?
— А таке, що впливові дядьки здатні тлумачити параграфи законів на свою користь. У мене немає причин сумніватися в самостійності нинішнього уряду, але це навряд чи може збільшити шанси на екстрадицію, якщо підозрюваний має політичну вагу в країні й до того ж його арешт ставить під удар великий проект дорожнього будівництва.
— Що ж ви будете робити?
— Справа запущена. Після того випадку з норвежцем, арештованим у Паттайї, наші політики прокинулися й вирішили укласти з Таїландом такий само договір, який уже є у Швеції й Данії. Коли договір підпишуть, ми почекаємо ще трохи й заарештуємо Кліпру, а таїландській владі заявимо, що фотографії, звичайно ж, були зроблені вже після того, як угода про екстрадицію набрала чинності.
— І віддасте його під суд за розбещення неповнолітніх?
— І, можливо, за вбивство.
Харрі здригнувся.
— Думаєте, інспекторе, ви єдиний, хто зрозумів, що це ніж Кліпри? — запитав його Льокен, намагаючись розпалити трубку.
— Що вам відомо про ніж? — поставив запитання Харрі.
— Я супроводжував Тоньє Віг у мотель, для впізнання тіла посла. Там я зробив кілька знімків.
— Коли навколо стояла юрба поліцейських?
— Це була зовсім крихітна камера. Вона міститься в наручному годиннику, — усміхнувся Льокен. — Таку не купиш у звичайному магазині.
— І ви зіставили мозаїку на ножі з мозаїкою в будинку Кліпри?
— Я спілкувався з одним із тих, хто продавав Кліпрі храм, понгіу із центра Махаси в Рангуні. Ніж додавався до храму разом із іншим начинням, що теж одержав Кліпра. За словами ченця, таких ножів було два. Має бути другий ніж, повністю ідентичний першому.
— Чекайте, — сказав Харрі, — так після розмови з тим ченцем ви вже знали, що цей ніж має відношення до бірманського храму?
Льокен лише знизав плечима.
— Хочу уточнити ще раз, — повторив Харрі. — Ви не мистецтвознавець. Нам довелося звернутися до професора, щоб визначити, що ніж належить народу шан чи як там його. Але ви підозрювали Кліпру ще до того, як довідалися про ніж?
Льокен обпалив пальці й роздратовано відкинув убік обгорілий сірник.
— У мене були підстави думати, що Кліпра може бути пов’язаний із цим убивством. Я сидів у квартирі прямо навпроти житла Кліпри в той день, коли був убитий посол.
— І що ж?
— Атле Мольнес приїхав туди приблизно о сьомій годині. Десь о восьмій вони разом із Кліпрою виїхали звідти в машині посла.
— Ви точно впевнені, що це були вони? Я бачив цю машину, і в ній, як і в більшості посольських машин, тоноване скло.
— Я спостерігав за Кліпрою у фотооб’єктив, коли приїхала машина. Вона припаркувалась у гаражі, що відділений від будинку одними-єдиними дверима. Я побачив, як Кліпра встав і пішов до цих дверей. За деякий час я побачив і другого: це був посол. Потім машина виїхала, і Кліпри в будинку вже не було.
— Ви не могли знати, що це був посол, — заперечив Харрі.
— Чому ж?
— Тому що з того місця, звідки ви спостерігали за будинком, могло бути видно тільки спину посла, а інше приховувала мозаїка.
Льокен засміявся.
— Цього більше ніж досить, — сказав він, нарешті розкуривши свою трубку Й узявся із задоволенням смоктати її. — Тому що у всьому Таїланді тільки одна людина носить такий костюм.
За інших обставин Харрі, можливо, і посміявся б разом із Льокеном, але тепер у його голові було безліч питань.
— Тоді чому Торхус і голова поліції в Осло не були поінформовані про це?
— А хто сказав, що їх не поінформували?
Харрі відчув, як у нього паморочиться в голові. Він роззирнувся навколо, шукаючи, чим би запустити в Льокена.
Розділ 38
Б’ярне Мьоллер стояв і дивився у вікно. Схоже, мороз не збирається відступати. Діти вважали, що це класно, і з’явилися до вечері рум’яні, із крижаними руками, сперечаючись, хто з них стрибнув далі.
Як швидко плине час! Йому здавалося, ще зовсім недавно він разом із ними спускався в плузі з гори Грефсенколлен, тримаючи їх між своїми лижами. А коли вчора він зайшов до них у кімнату й запропонував почитати їм книжку, вони очі на нього повитріщали.
Тріне сказала, що в нього втомлений вигляд. Хіба? Хоча цілком можливо. Занадто багато про що доводиться думати, проблем набагато більше, ніж він собі уявляв, погодившись обійняти посаду голови відділу поліції. Постійні звіти, зустрічі, бюджетні питання… Раз у раз до нього зверталися підлеглі зі своїми питаннями: то дружина зібралася подавати на розлучення, то квартплата виросла непомірно, то нерви розгулялися.
Власне поліцейська, слідча робота, якою він займався до цього призначення, стала тепер чимсь другорядним. А він як і раніше нудьгував за секретними нарадами, запитами, апаратними іграми. Іноді подумував про те, чи не повернутися йому до всього цього, але він знав, що Тріне дуже цінує його нинішню зарплату. Та й сини просять купити їм стрибкові лижі. Отримали вони й довгоочікуваний комп’ютер. За вікном кружляли сніжинки. Але ж він, чорт забирай, був чудовим поліцейським.