— Але як же ви, будучи педофілом, займаєтеся збором матеріалів з дитячої проституції? Адже вас це заводить?
Льокен задумливо втупився в стіл.
— Ви коли-небудь мріяли зґвалтувати жінку, Холе? Можете не відповідати, я все одно знаю, що мріяли. Адже це не означає, що ви дійсно збираєтеся когось зґвалтувати? І це також не означає, що ви як поліцейський не можете розслідувати справи про зґвалтування, вірно? Навіть якщо ви можете зрозуміти чоловіка, що втратив контроль, все одно це не грає особливої ролі. Зґвалтування — це божевілля. Воно протизаконне. І подібна сволота має зазнати кари.
Він перекинув третю склянку. Пляшка спорожніла до етикетки.
Харрі похитав головою.
— Вибачите, Льокен, але мені важко з вами погодитися. Ви купуєте дитяче порно, ви частина всього цього. Без таких, як ви, не існувало б ринку подібних мерзенностей.
— Ваша правда, — сказав Льокен, і погляд його затуманився. — Я не святий. Я теж посприяв цьому світу перетворитися на юдоль болю. Що ж мені ще відповісти? Як співається в пісні: «Я такий, як усі: дощ пройшов, і я змок».
Харрі раптом відчув себе таким же старим, як Льокен. Старим і втомленим.
— А що там із цими шматочками вапна? — запитав Льокен, злегка гугнявлячи.
— Простий збіг. Я подумав, що вони нагадують вапняний пил на викрутці, яку ми знайшли в багажнику Мольнеса. Вони жовтуваті. Не чисто білі, як звичайне вапно. Хочу віддати ці шматочки на експертизу й зрівняти з пилом у машині посла.
— Що в такому випадку це означає?
Харрі знизав плечима.
— Ніколи не знаєш заздалегідь, що це може означати. Дев'яносто дев'ять відсотків інформації, зібраної в результаті розслідування, марні. Треба тільки сподіватися, що помітиш той єдиний відсоток, коли він виявиться в тебе під носом.
— Мабуть, вірно, — сказав Льокен і, заплющивши очі, відкинувся на спинку стільця.
Харрі вийшов на вулицю й купив суп-локшину з королівськими креветками в беззубого тайця в кепці з написом «Ліверпуль». Продавець налив йому супу із чорного казана в пластиковий пакет і зав'язав його вузлом, оголивши ясна. Повернувшись, Харрі знайшов на кухні дві супові тарілки. Він розбудив Льокена, і вони мовчки з’їли суп.
— Гадаю, я знаю, хто віддав наказ про проведення розслідування, — сказав нарешті Харрі.
Льокен нічого не відповів.
— Я розумію, чому ви не могли чекати, поки буде підписаний договір із Таїландом. Справа термінова, вірно? Ви поспішали отримати результати й тому таємно почали стеження.
— Ви не здаєтеся?
— Яке це тепер має значення?
Льокен подув на ложку з гарячим супом.
— Потрібно багато часу, щоб знайти докази, — відповів він. — Може, цілий рік. Найважливіше за все було виграти час.
— Я здогадуюся, що немає ніякого письмового документа, у якому був би названий ініціатор розслідування, так що Торхус залишиться в повній самотності, якщо справа накриється. Я правий?
Льокен підняв перед собою ложку із креветкою й сказав, звертаючись до неї:
— Розумні політики завжди піклуються про те, щоб убезпечити себе, хіба ні? Для виконання брудної роботи в них є заступники. А заступники не віддають наказів. Вони лише радять якому-небудь начальникові відділу, що тому треба зробити, щоб просунутися нагору по кар’єрних сходах.
— Аскільсен?
Льокен поклав у рот креветку й мовчки прийнявся жувати.
— Що ж пообіцяли Торхусу за проведення операції? Посаду заступника міністра?
— Не знаю. Ми не обговорювали подібні речі.
— А як же голова поліції? Вона теж ризикує?
— Думаю, вона вірний соціал-демократ.
— Йдеться про політичні амбіції?
— Можливо. А може бути, ніхто з них зовсім нічим таким і не ризикує. Те, що мій офіс знаходиться в тій самій будівлі, що й посольство, ще не означає…
— …що ви теж у їхній платіжній відомості? Так на кого ж ви працюєте? Чи ви позаштатник?
Льокен усміхнувся своєму відбиттю в супі.
— Скажіть, що трапилося з вашою жінкою, Холе?
Харрі розгублено витріщився на нього.
— Ну, з тією, що кинула палити.
— Я вже розповів вам про це. Вона виїхала в Англію з музикантом.
— А потім?
— Хто сказав, що було якесь «потім»?
— Ви. Та інтонація, з якою ви про неї розповідали, — розсміявся Льокен, відклавши ложку. — Ану розповідайте, Холе. Вона дійсно кинула палити? Зовсім?
— Ні, — тихо вимовив Харрі. — Тоді. Але тепер кинула. Зовсім.
Він глянув на пляшку «Джима Біма», заплющив очі й спробував уявити собі тепло від першого ковтка.
Харрі сидів доти, поки Льокен не заснув. Потім відтягнув його на ліжко, укрив пледом і пішов, зачинивши двері.
Консьєрж у «Рівер-Гарден» теж спав. Харрі хотів було розбудити його, але передумав: усім треба поспати вночі, хоча б трохи. Під двері квартири був підсунутий лист. Харрі поклав його, не відкриваючи, на нічний столик разом з іншими, а потім улаштувався біля вікна, дивлячись на баржу, що беззвучно сковзала по воді під мостом Таксін-бридж.
Розділ 41
Була вже майже десята година, коли Харрі входив у кабінет. У дверях він зустрівся із Нхо.
— Ти чув?
— Про що?
— Про розпорядження шефа поліції?
Харрі похитав головою.
— Ми довідалися про це сьогодні вранці на нараді. Наше начальство встигло поспілкуватися.
Ліз підскочила на стільці, коли Харрі ввалився в кабінет без усяких формальностей.
— Доброго ранку, Харрі!
— Та не дуже він добрий. Ліг спати тільки о п’ятій. Чув, розслідування хочуть припинити?
Ліз зітхнула.
— Видно по всьому, наші начальники знову поговорили. Твоя повела розмову про нестачу бюджетних коштів і кадрів, а тому захотіла негайно повернути тебе на робоче місце, тоді як наш розсердився, що ми проігнорували ще кілька вбивств, займаючись цією справою. Зрозуміло, йдеться не про те, щоб закрити нашу справу, а про те, щоб не вважати її пріоритетною.
— І що далі?
— А те, що я отримала наказ простежити, щоб за два-три дні ти вже сидів у літаку.
— І що?
— Я відрапортувала, що всі авіаквитки на січень, як звичайно, розпродані й доведеться почекати як мінімум тиждень.
— Отже, у нас є цілий тиждень?
— Ні, мені було заявлено, що, коли немає дешевих квитків, треба летіти бізнес-класом.
Харрі розреготався:
— Бісові діти! І вони ще говорять про бюджет? А знаєш, вони засмикалися.
Стілець під Ліз заскрипів, коли вона відкинулася на його спинку.
— Хочеш обговорити це, Харрі?
— А ти хочеш? — запитав він.
— Не знаю, чи хочу я, — відповіла вона. — Про деякі речі краще помовчати, чи не так?
— Чому ж ми цього не робимо?
Вона відвернулася, підняла жалюзі й виглянула у вікно. Над її гладкою головою промені сонця утворили сяючий німб.
— Тобі відомо, скільки в середньому отримує новобранець Міністерства національної поліції, Харрі? Сто п’ятдесят доларів на місяць. У міністерстві працюють сто двадцять тисяч поліцейських, яким треба годувати свої родини, і ми не в змозі платити їм гарну зарплату. Тобі не здається природним, що деякі з них можуть заплющувати очі на якісь речі, заради того щоб отримати прибавку?
— Ні, не здається.
Вона зітхнула.
— Особисто я ніколи не зневажаю службовими обов’язками. Ніхто не знає, як мені теж бувають потрібні зайві гроші, але я ніколи не поступлюся чимось заради них. Мої слова, напевно, нагадують клятву скаутів, але хтось же має виконувати свою роботу.