Розділ 46
Він недобре себе почував. Похорон здавався повтором тієї ж програми, тільки в записі. Те ж місце, той же пастор, та ж урна, те ж сонце сліпить очі на виході, і ті ж люди стоять на сходах і розгублено дивляться одне на одного. Майже ті ж самі. Харрі привітався з Руалом Борком.
— Це ви знайшли їх, — тільки й сказав він. Його живі очі затуманилися, він взагалі змінився, ніби те, що сталося, ще більше зістарило його.
— Так, ми.
— Вона була така молода. — Його слова пролунали як питання. Немов Борк чекав пояснень, як же таке могло трапитися.
— Сьогодні спекотно, — сказав Харрі, щоб перемінити тему.
— А там, де тепер Уве, ще спекотніше.
Він вимовив ці слова недбало, але в голосі його почулися тверді, гіркі нотки. Він витер чоло носовою хусткою.
— Я подумав, що треба все-таки відпочити від цієї спеки. І замовив квитки додому.
— Додому?
— Так, у Норвегію. І якнайшвидше. Я подзвонив синові й сказав, що хочу зустрітися з ним. Щоправда, я не відразу зрозумів, що до телефону підійшов не він сам, а його син. От як буває. Я стаю старим маразматиком. Дідусь-маразматик!
У тіні біля церкви стояли Санпхет й Ао. Харрі підійшов до них.
— Я можу поставити вам маленьке питання, Ао?
Вона повернулася до Санпхета, перш ніж кивнути.
— Ви розбираєте пошту в посольстві. Не пам’ятаєте, може, вам траплялося щось від компанії з назвою «Пхуріделл»?
Вона задумалася, потім винувато усміхнулася:
— Ні, не пам’ятаю, листів занадто багато. Я можу пошукати завтра в кабінеті посла, якщо хочете. Але це забере час, адже пан посол був не дуже акуратний із паперами.
— Я думаю не про нього.
Вона розгублено глянула на нього.
Харрі зітхнув:
— Поки не знаю, чи важливо це, але ви все-таки подзвоніть мені, якщо побачите що-небудь, гаразд?
Ао знову подивилася на Санпхета.
— Вона подзвонить, інспекторе, — відповів той.
Харрі сидів у кабінеті Ліз і чекав її, коли вона, задихаючись, влетіла до себе. На чолі в неї блищали крапельки поту.
— Господи! — простогнала вона. — Асфальт просто пропалює підошви.
— Як пройшов брифінг?
— Прекрасно. Начальство привітало всіх із розкриттям злочину й не ставило ніяких питань щодо рапорта. Вони прийняли наше пояснення щодо того, що ми запідозрили Кліпру після анонімного дзвінка. Якщо в начальника поліції й були якісь сумніви, він не став влаштовувати скандал.
— Я на це й розраховував. Від скандалу він нічого б не виграв.
— Іронізуєте, пане Холе?
— Взагалі-то ні, міс Крамлі. Я всього лише юний наївний інспектор, початківець, щоб розбиратися в правилах гри.
— Можливо. Хай там як, смерть Кліпри влаштовує всі сторони. Судовий розгляд неминуче привів би до неприємних викриттів не тільки нашого поліцейського начальства, але й влади обох країн.
Ліз скинула туфлі й блаженно витягнулася в кріслі. Воно заскрипіло, у кабінеті запахло пітними ногами.
— Справді, деяких це дуже навіть влаштовує, тобі не здається? — сказав Харрі.
— Що ти маєш на увазі?
— Сам не знаю, — відповів Харрі. — Мені тільки здається, що тут від чогось тхне.
Ліз подивилася на свої ноги, а потім підозріло вп’ялася очима в Харрі:
— Тобі не казали, що ти страждаєш на параною, Харрі?
— Розумію. Але це зовсім не означає, що маленькі зелені чоловічки за тобою не полюють, вірно?
Вона питально глянула на нього:
— Розслабся, Харрі.
— Спробую.
— Коли ти їдеш?
— Як тільки поговорю з лікарем і технічним відділом.
— Навіщо?
— Щоб покінчити з параноєю. Ти знаєш… у мене є деякі божевільні думки.
— Добре, — сказала Ліз. — Ти вже обідав?
— Так, — збрехав Харрі.
— Чорт, ненавиджу обідати на самоті. Не посидиш зі мною?
— Іншим разом, добре?
І Харрі вийшов із кабінету.
Молодий судмедексперт розмовляв із ним, протираючи окуляри. Він робив довгі паузи між словами, і Харрі побоювався, як би цей убогий потік зовсім не висох. Але потім той насилу вимовляв наступне слово, після чого розмова плавно текла далі. Зрозуміло, він просто переживає за свою англійську.
— Чоловік пролежав там максимум два дні, — говорив лікар. — При більш тривалому строку й за цієї спеки його тіло… — він надув щоки й розвів руками, — …перетворилося б на великий газовий балон. І ви відчули б сморід. Що ж стосується дівчини… — він знову подивився на Харрі й надув щоки, — …те ж саме.
— Як швидко помер Кліпра?
Лікар облизав губи, і Харрі відчув, як спливає час.
— Швидко.
— А вона?
Лікар вийняв із кишені носову хустку.
— Миттєво. Шийний хребець був перебитий.
— Я хочу знати, чи міг хтось із них ще рухатися після пострілів, битися в судомах, наприклад?
Лікар надяг окуляри, перевірив, чи добре вони сидять на носі, і знову зняв їх.
— Ні.
— Я читав, що під час Великої французької революції, ще до винаходу гільйотини, коли відрубували голову вручну, кат іноді промахувався, і тоді засуджені на смерть могли зійти з ешафота й зберегти життя. Але багато хто з них піднімалися навіть без голови й робили кілька кроків, перш ніж упасти намертво на радість юрби. Якщо я правильно пам’ятаю, один учений пояснював цей факт у такий спосіб: мозок міг деякою мірою запрограмувати нерви, і мускули скорочувалися ще якийсь час після смерті, оскільки в серце надходить маса адреналіну, перед тим як голова впаде із плечей. Те ж саме відбувається з курми, які ніби можуть бігати й після того, як їм відрубають голову.
Лікар хмуро усміхнувся:
— Цікаво, інспекторе. Але боюся, це дитячі казки.
— Як же тоді пояснити це?
І він простягнув лікареві знімок із зображенням Кліпри й Руни, що лежали на підлозі. Лікар довго дивився на фото, потім надяг окуляри й знову став вивчати його.
— Що пояснити?
Харрі показав пальцем:
— Дивіться. Його рука закрита її волоссям.
Лікар заморгав, немов йому щось потрапило в око, заважаючи розглянути деталі.
Харрі відмахнувся від мухи.
— Послухайте, адже ви знаєте, як робляться висновки на підсвідомому рівні?
Лікар знизав плечима.
— Гаразд. Моя підсвідомість зробила висновок: Кліпра мав лежати там, де він застрелився, тому що тільки в цьому єдиному випадку його рука могла виявитися під її волоссям. Розумієте? Але кут, під яким був зроблений постріл, показує, що він стояв. Яким же чином він зумів вистрілити в дівчину, потім убити себе й при цьому упустити руку не на її волосся, а під нього?
Лікар знову зняв окуляри й узявся протирати їх.
— Може, це вона застрелила обох, — відповів нарешті він, але Харрі вже пішов.
Знявши сонцезахисні окуляри, Харрі оглянувся в напівтемному залі ресторану. Чиясь рука помахала йому, і він рушив до столика під пальмою. Людина підвелася йому назустріч, блиснувши сталевою оправою.
— Вас сповістили, як я розумію, — проговорив Даґфінн Торхус. На його сорочці під пахвами темніли великі кола, піджак він повісив на спинку стільця.
— Інспектор Крамлі передала мені, що ви дзвонили. Що привело вас сюди? — запитав Харрі, потискуючи протягнену руку.
— Адміністративні справи в посольстві. Я прибув сьогодні вранці, щоб розібратися з паперами. І потім, потрібно призначити нового посла.
— Тоньє Віг?
Торхус слабко усміхнувся:
— Подивимося. Необхідно врахувати різні фактори. А що тут їдять?
До їхнього столика вже підскочив офіціант, і Харрі питально підняв на нього очі.
— Вугор, — вимовив офіціант. — В’єтнамська страва. З в’єтнамським рожевим вином й…