— А «яструбок»? — запитав Юрко.
— Упав в озеро, — тихо відповів Свічка. — Упав, як клубок вогню, отам під лісом. Може, колись хтось розкопає останки того героя.
— Герой! Герой! — сердито пробурчав Щупак. — Не було йому чого робити, так один на дев'ятьох налетів! Якби не був таким гарячим та врізав драпу — живим би лишився. Життя раз людині дається, і тут жартувати з долею не варто. Давно сказано: береженого й бог береже.
— Так він же переправу врятував, — нагадав Свічка. — А по ній ішли жінки, діти.
Щупак промовчав, поправив мішок на плечі й запропонував:
— Давайте трохи відпочинемо, бо ноги, як подерев'яніли, і торба до землі тягне. Прихопили ми золотце! Якби це до революції — на добрий хутір вистачило б. І млин та олійницю можна було б поставити. І палац справити, такий, як був у пана Хоткевича.
— Не журіться, Юхиме Мартиновичу, — зауважив Свічка, — золото завжди в пригоді стане.
— А таки так! — підхопив Щупак. — Золото велике діло! Вічні гроші! За золото все можна купити.
Свічка послухав Щупака, заперечливо похитав головою:
— Ні, пане старосто, не все й за золото можна купити!
— Як це не все? Все! — твердо мовив Щупак.
Свічка не погодився.
— Нема здоров'я — за золото не отримаєш. І совість не заспокоїш. Не купиш за дукачі вірного друга, і кохання за них не придбаєш!.. Тут уже золото безсиле.
— Побалакай, Трохиме, — насмішкувато прогув Щупак. — Хай на душі легше стане. Дурниці верзеш! І здоров'я за золото будеш мати! Краще їж, менше працюй — от і здоров'я! Є гроші — буде й повага! Як дуже совість надокучатиме — знову золото не завадить! Даси на церкву — піп гріхи твої відмолить. І кохання купиш! За багатого і царівна піде, а за жебрака — ніхто. Що, неправду я кажу?
— Правду, Юхиме Мартиновичу, але не всю! Золото нікому на заваді не стане, це так! Але життя за гроші дорожче, а люди не жаліють нічого, йдуть на бій, на смерть за правду, за волю, за справедливість. Це теж — правда!
Над Шляхетським болотом поволі сідало сонце, опускалося за Самусів ліс, золотило високі очерети, вистелило м'яким сяйвом глибокі озера.
Розділ дев'ятий
ЗАГАДКА ПОЗОЛОЧЕНОЇ РАМКИ
Юрко ледве дочекався того дня, коли можна було знову піти до вчителя Олександра Васильовича Заворицького. Не давала йому спокою позолочена рамка з портретом його прадіда. У ній без сумніву є тайник, бо навіщо було б отак обцяцьковувати рамку мідними блискітками? Що ж сховано в тому тайнику? Золото? Навряд. Можливо, там сховані «ключі» до підземелля, повідомлення, як можна відкрити потайні переходи? От зрадіє лейтенант Вершина, якщо їм пощастить проникнути в глиб підземелля.
У вівторок вранці Юрко з Лесею пішли до вчителя. Олександр Васильович зустрів їх привітно, запросив до світлиці:
— От добре, що прийшли, голуб'ята. Я вас ще вчора чекав і все приготував. Зняв копію портрета, зробив усе так, як ми домовилися.
Вчитель підійшов до портрета, якусь мить постояв перед ним, а потім віддав Юркові:
— Бережи його. Колись вручиш дітям, хай вони знають свій родовід. Хіба ж не цікаво поглянути на портрет пращура?
Юрко подякував учителеві, поставив портрет під стіну і сів, чекаючи, що Олександр Васильович розповість щось цікаве про історію села. Леся уважно роздивлялася портрети, розвішані на стінах кімнати.
— Що ж вам розказати про наше село, — озвався вчитель — Колись тут стояла невеличка фортеця, прикривала Київ од набігів кочівників. Потім виникло село Відрадне. Чому воно отримало таку назву?
— Мабуть, пани так назвали, — відповів Юрко, — бо знаходили тут відраду після полювання та бенкетів, розкошували в багатстві.
— Це вже пізніше так пояснювали походження назви села, — заперечив учитель, — а народ її по-своєму тлумачить. Я колись легенду про це записав. І переконаний, що легенді можна більше вірити, ніж панській вигадці.
Учитель взяв з полиці товстий зошит у чорній коленкоровій палітурці, одягнув окуляри і почав читати:
— Напав хан Батий на Русь, і посунула орда, як та грозова хмара, до Дніпра, на Київ. Далеко, по всьому світові, розійшлася слава про красу і багатство цього міста. Часто прибували сюди купці, ходили по Києву, оглядали його кам'яні будівлі, заздрісно позирали на розкішні князівські хороми. Поверталися потім до Батия, розповідали:
— Побували ми найясніший хан, на торжищах всього світу. І ніде не бачили таких багатих земель, як на Русі, на берегах Дніпра. Там, на руській землі, росте золота пшениця. У лісах видимо-невидимо звірини. А в річках повно всілякої риби. О наш найясніший хане, ти маєш безліч скарбів, але ще багатшим будеш, як підеш у землю руську і заволодієш Києвом.
І повів Батий свою незчисленну орду на Русь. Падали під її натиском міста і села. Орда наближалася до Києва. Зібрав своїх воїнів хоробрий воєвода Дмитро Вогневик і повів їх навстріч ворогові. Йдуть воїни, зустрічають на шляху натовпи переляканих жінок і дітей.
— Іде на Київ ворожа рать незчислима, — розповідали втікачі, — немає їй ні кінця, ні краю. І ви поляжете, як полягли наші мужі, а зупинити орду не зможете.
І сказав їм воєвода Вогневик:
— Така наша доля вояцька — до кінця стояти за землю рідну. Може, й самі поляжемо, та дамо вам можливість урятуватися. Ідіть, люди, в ліси та пущі. Ідіть на береги Прип'яті, там знайдете собі притулок і відраду. Закладіть там нові села і городища, ростіть дітей своїх і навчайте любити їх отчий край! Поки жива любов до Вітчизни, доти й жива наша земля. І запам'ятайте мої слова: нема в людини щастя без Батьківщини, і нема в неї радості без волі. Там, де воля, — там і відрада.
Пішли втікачі на береги Прип'яті, поселилися в дрімотних борах та пущах, заснували нові городища — і перше з них назвали Відрадним.
А воєвода Вогневик повів своїх дружинників на ворога. Перехопили русичі нападників, і почалася нещадна січа. Падали чужинці під мечами-блискавицями і нічого не могли вдіяти хоробрим. П'ять днів і п'ять ночей не стихала кривава січа. Немає в русичів снаги тримати в руках мечі, валить їх з ніг втома, зморює сон, пече груди нестримна спрага. І гукнув тоді воєвода Вогневик своїм воїнам:
— Надходить наша остання година! Так постоїмо ж до кінця за землю Руську! І самі поляжемо, і ворогів покладемо!
З новою силою заклекотів бій. Падали один за одним руські воїни на порубані щити, на пощерблені мечі. Упав на землю посічений мечами хоробрий воєвода Вогневик. Підхопили чужинці його тіло, принесли до Батия, поклали на землю. Принесли й мечі-блискавиці, привели кількох поранених русичів.
Довго дивився хан на мужніх воїнів, на мертвого воєводу. Підійшов до мечів, підняв один з них, змахнув над головою — і освітився той помах блискавицею, сліпучим сяйвом.
Запитав хан русичів:
— Що ви за люди? Яка земля породила вас? Хто вам дав мечі-блискавиці? І хто знає таємну силу цих мечів?
Вийшов наперед поранений воїн, сказав ханові:
— Ми, діти землі руської, прийшли напоїти тебе і твоїх воїнів хмільним вином. І не стачило в нас сили, щоб усіх пригостити, бо надто багато з'явилося вас незваних на нашу землю. І таємниці в наших мечах ніякої немає. То любов наша сяє, як блискавиця, до землі рідної і передається нашій зброї. Над усе любив наш воєвода свою Вітчизну, полум'ям палив він її ворогів, тому й нарік його люд — Вогневиком. Поглянув Батий на мертвого воєводу, сказав:
— Добре ти привітав моє військо! Найкращим моїм богатирям налив повні чари! Пройшов я весь світ і ніде не бачив таких відважних сміливців. Ні, ніде нема таких богатирів, як на землі руській!
Поховали воєводу Вогневика чужинці, і ніхто не знає, де могила хороброго воїна. А любов воєводи-звитяжця до своєї землі не загинула. На віки вічні лишилася вона в серці людей наших, наснажує їх силою, великою і незборимою, дає пломінь мечам-блискавкам. І спопелить та любов будь-якого чужинця, який осмілиться напасти на наш край, на нашу землю.