— Ти куди, суко, біжиш? Чи хочеш, щоб тебе персонально відвезли у відділок? То я зараз влаштую!
Тато Жора мовчить. Плащ його розхристаний, груди під ватником ходять ходором. Я, переляканий, мимохіть зупиняю погляд на його обличчі — крізь старечу маску просвічує обличчя відчайдушного міцного чоловіка, повного сил і життя. Ще мене вразив його погляд: не злий, а якийсь незвично суворий…
Не знаю, чому той мент з Рибнагляду, вилаявшись, розвернув свій мотоцикл та поїхав. Смішно припустити, що він злякався плішні у руках тата Жори. Може бути, у міліціонера викликали жалість ці два втікача-порушника — старий та підліток? Або непевно відчув в тому старому якусь велич?..
***
На дев’ятий день після його смерті мене до себе запросила тітка Сіма. Налила у чарку горілки, поставила на стіл закуску. Перше ніж випити, сказала про небесні поневіряння душі тата Жори, котра тепер відлетіла від землі.
— А знаєш, Сергійко, адже наш Георгій був сином генерала царської армії! Саме так, сином генерала артилерії Андрія Пригоровського! В революцію червоні його розстріляли. На щастя, їхня куховарка забрала до себе п’ятирічного Жоржа і всиновила його. Я ту куховарку ще бачила живою. А після війни і табору Жора ходив на Поділ, де його підстригав перукар — їхній колишній конюх. Але Жорж нікому не казав про своє походження.
— Це ж треба. Виходить, він — нащадок дворянського роду, — здивувався я.
— Уяви собі, що його хрещеним батьком був останній губернатор Київської губернії. Зачекай-но.
Піднявшись, тітка Сіма пішла до кімнати і незабаром повернулася з невеличкою сумочкою. Дістала звідти потерту листівку з цупкого паперу, з ледь видним хрестом зверху.
Обережно розкривши листівку, трохи відсунула її від себе, потім примружилась, намагаючись знайти потрібний рядок:
— Свідоцтво про хрещення… Таїнство учинив… Ага, ось.
Хрещені батьки: Федір Федорович Трепов, генерал-губернатор Києва, — вона розвернула документ лицьовою стороною до мене. — Ось, бачиш. А життя в мого Жоржа вийшло гірким, мов полин…
Я дивився на цей потертий часом папірець, і переді мною виникали гранітні плити на покинутих монастирських цвинтарях, де було поховано військових начальників, відомих українських та російських вчених, дворян. Написи на тих плитах потьмяніли і стерлися, і все навколо них поросло травою та бур’яном. З друзями ми тоді часто лазили по тих покинутих кладовищах, шукали там самі не відали що…
А тато Жора лежить на Байковому кладовищі. На прикріпленій до гранітної плити лінзі — його фотографія у напівпрофіль, де татові Жорі років п’ятдесят: розумне, шляхетне і на диво красиве обличчя!
На тій же плиті завчасно приклеєно і другу лінзу — з фотографією тітки Сіми. В неї прізвище чоловіка. Вона молодша за нього на вісім років. А скільки їй Бог відміряв прожити?..
І шелестить над тою плитою береза. На київських кладовищах взагалі дуже багато берез.