Запитала, де командир. Він відповів:
— Ти перед ним стоїш.
Ковпак, Руднєв і Базима не відходили від радистів. Спостерігали, як вони настроювали рацію, готували її до роботи. Але коли хотіли передати першу радіограму, виявилося, що нічого не вийде. Катя сильно пошкодила руку, а її напарники не вміли «стукати» ключем.
— Спробуй, дочко, — благав Сидір Артемович, — Зроби празник.
Надія Казимирівна Маєвська, яка вже оглянула радистку і наклала на руку шину, відповіла категорично:
— Не можна!
Свято все-таки вийшло. За допомогою бійців з’єднання радистка зв’язалася з Москвою і передала першу радіограму.
Спробу дістати рацію партизани зробили ще восени 1941 року. Тоді направили Олексія Ілліча Коренєва, Діда Мороза, за лінію фронту. Туди і назад він добирався своїм ходом: де на поїзді, де на машині, а більше пішки. Витратив місяць. Але спроба не увінчалася успіхом.
Пробували зв’язатися з Москвою по рації Харківського загону. Теж нічого не вийшло. Лише в березні 1942 року по рації партизанського загону Сабурова передали в Москву звіт про бойову діяльність. І ось така радість. В з’єднанні з’явилася рація. Налагоджували регулярний двосторонній зв’язок зі столицею.
У штабі з’єднання «трійка» обговорювала подію, про яку стільки мріяли. Ще не пройшла перша ейфорія, але Григорій Якович сказав:
— Тепер потік паперів збільшиться. Тільки встигай писати.
— Що папери. Закінчилася наша партизанська вольниця, коли організовувати боротьбу в тилу ворога можна було по своєму розумінню, ні у кого не питаючи, — висловився Руднєв.
— Тепер будем залежати від тилових крис, — додав Ковпак.
У травні, під час рейду в Путивльський район, Катя Коноваленко отримала повідомлення про нагородження великої групи партизан орденами і медалями. Сидору Артемовичу Ковпаку присвоїли звання Героя Радянського Союзу. Комісара нагородили орденом «Знак Пошани».
Після отримання інформації здійнявся шум. Бійці ходили до радистів із запитаннями. Може, вони неправильно зрозуміли радіограму. Ковпака нагородили орденом, а Руднєва Зіркою Героя. Може, навпаки? Ті відповідали, що інформація правильна. Принаймні, так їм передали з центру.
Колька Мудрий довго аналізував ситуацію і несподівано дійшов висновку. Він вибрав зручний момент, щоб було поменше свідків, запитав Семена Васильовича:
— Комісар, вас не могли переплутати з братом?
— Коля, ти це до чого? — Запитанням на запитання відповів Руднєв.
— Костянтин Васильович ближче до сільського господарства. Він же бригаду очолював.
— Ну і що?
— Може, його орденом нагородили?
— Не збагну, до чого ти? Говори ясніше.
— У нас у селі перед самою війною мою сусідку, тітку Нінку. Передову доярку. Теж орденом «Знак Пошани» нагородили.
Семен Васильович нічого не відповів бійцеві. Він поспішив сховатися подалі від набридливих питань.
Він заскочив у хату, де сиділи за чаркою командир загону і начальник штабу. Сидір Артемович посміхався і наспівував пісеньку.
Таким веселим Руднєв його бачив уперше. Семен Васильович подумав, що робить неправильно, але не зміг стримати свої емоції.
— Краще б мене нічим не нагороджували.
— Ображаєшся? — Ковпак намагався висловити своє співчуття комісару, але не міг приховати задоволену посмішку.
— Тільки з Колькою Мудрим розмовляв. Він порівняв мене з дояркою.
— Це в штабі партизанського руху накрутили, разом з НКВС, — сказав Ковпак. — Шо їм, тиловим крисам, в голову стукнуло?
Він заходив по кімнаті, намагаючись висловити невдоволення. Між тим, його темні циганські очі випромінювали радість.
— Радиста сюди! — наказав посильному.
— Слухаю, товаришу командир, — козирнув шифрувальник Дмитро Степанович Молчанов.
Руднєв вже трохи заспокоївся, взяв себе в руки. Не втручався в розмову. Базима теж мовчки спостерігав за подіями.
Ковпак наказав:
— Запиши радіограму: «Москва, Кремль. Товаришеві Сталіну. Мій комісар — бойовий партизанський командир, а не доярка, щоб нагороджувати його орденом „Знак Пошани“. Ковпак».
Молчанов опішив. Він знав, що за такі радіограми можна отримати великі неприємності.
І несерйозно це. Щоб поправити положення, Дідові треба було зв’язатися зі Строкачем, начальником Українського штабу партизанського руху. Або, врешті-решт, з Хрущовим. Секретарем ЦК Компартії України. Але не ставити ультиматуми Верховному.