Сталін мовчав. Розмірено крокував по кабінету. Він думав. Присутні чекали, чим закінчиться зухвалість Жукова.
— Кажеш, об’єктивно?
— Так точно, товариш Сталін.
— Негайно вирушай на фронт. Доповіси мені об’єктивну обстановку.
— Слухаю!
Досвід керівництва державою, постійної політичної боротьби, його становище єдиного і незамінного повертали упевненість Йосипу Віссаріоновичу. Йому доповідали звичні речі. У більшості випадків вже готові. Тільки треба було узгодити з ним. Почалася звичайна робота.
Але відступ радянських військ продовжувався до самої Москви. В країні панували розбрід і хаос. Люди переходили на службу ворогові. В цей час особливо посилилася пропаганда патріотизму. Скрізь висіли плакати: «Батьківщина-мати кличе», «Батьківщина в небезпеці». Пісню «Йде війна священна» доповнювали «Темна ніч», «Катюша».
2
В кінці серпня 1942 року групу командирів партизанських загонів і з’єднань викликали в Кремль. На лісовому аеродромі зібралося все керівництво партизанського краю: Ковпак, Сабуров, Емлютін, Дука, Ромашин, Гудзенко, Покровський, Сенченко та інші.
Літак набрав висоту і взяв курс на Москву. На лінії фронту в очі вдарили промені прожекторів. Літак кидало з боку в бік. Це тривало кілька хвилин. Потім все стихло. Пілот спокійно вимовив:
— Проскочили!
Командири полегшено зітхнули. Незабаром літак приземлився на польовому аеродромі штабу Брянського фронту. Тут партизанські ватажки пересіли на вантажний автомобіль, який привіз їх в підмосковний санаторій. Вони помилися, переночували і тільки вранці вирушили до столиці.
Розмістили гостей в кращому тоді готелі «Москва». Ковпаку разом з Сабуровим відвели двокімнатний люкс на третьому поверсі. Їх переодягли. Веліли чекати виклику. Всіх запросили в Центральний штаб партизанського руху до начальника штабу Пантелеймона Кіндратовича Пономаренко. Засиділися допізна.
А опівночі на наступний день їх приймав у Кремлі Верховний головнокомандуючий Й. В. Сталін. Партизани зайшли в просторий кабінет. З кожним із командирів Йосип Віссаріонович привітався за руку.
Командувач партизанським рухом К. Є. Ворошилов запросив усіх сісти за довгий стіл. Ковпак відразу звернув увагу, що на ньому лежала карта походів їх з’єднання, складена помічниками Базими Василем Олександровичем Войцехович і Семеном Павловичем Тутученко.
Ковпаку першому надали слово. Сидір Артемович думав, як себе показати на такій представницькій нараді. Зосередився. Йому хотілося зробити доповідь чисто російською мовою. Головне, він боявся, що проскочить мат.
— Спочатку ми діяли невеликими групами. Воювать в таких умовах було важко. Я вирішив об’єднати дрібні загони. Це дало нам можливість виграти бій з танками…
Тут Сидір Артемович не зміг втриматися, висловив свої емоції добірним матом. Зупинився.
На обличчях присутніх заграли усмішки.
— Як реп’яхи чепляются, — знітився командир партизанського з’єднання.
— Нічого, — вилаявся матом Ворошилов. — Ви не свататися сюди прийшли. Продовжуйте.
— Коли німці зажали нас в Спадщанському лісі, я наказав відправитися загону в рейд, щоб зберегти особовий склад. Використав досвід героя Вітчизняної війни 1812 року Дениса Давидова. Рейдова тактика дала мені можливість з мінімальними втратами продовжувати громити ворога взимку.
Йосип Віссаріонович, як завжди, повільно ходив по кабінету з трубкою в руках. Партизани сиділи, уважно слухали.
— Які у вас є прохання, товаришу Ковпак?
Сидір Артемович затанцював на місці. Не вистачало всього. В першу чергу, боєприпасів, вибухівки. Але він вибрав саме головне.
— Нам би пару гармат, товариш Сталін.
Йосип Віссаріонович оторопів. Про що говорить цей старий?! Нахилився до Ворошилова?
— Які ще гармати?!
— У них вже є, хочуть ще, — тихо відповів той.
Сталін знову покрокував уздовж столу. Спитав спокійно:
— Які гармати потребуєте?
— Нам би парочку 76-міліметрових.
— Давайте зробимо так. Ви продумаєте все, напишете заявки і передасте в штаб партизанського руху. Ми їх тут розглянемо і по можливості задовольнимо.
Кілька днів Сталін, Ворошилов і Пономаренко зустрічалися з командирами партизанських загонів, які ділилися досвідом, вносили пропозиції.
Сталін довго розпитував партизанських командирів про їхні стосунки з народом, про формування козачих полків. Ковпак і Сабуров заспокоїли Верховного, що масового формування гітлерівцями козачих полків немає. Їм довелося зустрічатися з окремими полками. До їх складу входять націоналісти, розкуркулені і полонені.