2
Після виходу з хутора Конотоп з’єднання попрямувало у бік Рівного та Луцька. З Полісся рейдували на Волинь. На підході до села Більчаки партизани побачили насипний пагорб. На ньому великий хрест, який був прикрашений синьо-блакитними прапорами і тризубом.
Командири з’єднання довго дивилися на пагорб. Потім Сидір Артемович наказав Войцеховичу:
— Щоб я цієї комедії не бачив.
Василь Олександрович швидко організував кілька бійців. Вони забралися на земляний насип, зірвали синьо-блакитні прапори. Але з тризубом нічого не могли зробити. Він був виготовлений з металу і міцно прибитий до дерев’яного хреста.
Сапери передали хлопцям ломик. Але й ломик нічого не дав.
Дід виплюнув цигарку. Підійнявся на пагорб. Дав нижче тризуба кілька черг з автомата по хресту. Він разом з синьо-жовтим символом звалився на землю.
Руднєв з Базимою мовчки спостерігали за подіями. Семен Васильович згадав громадянську війну. Київ. Вулиці, забиті людьми з синьо-жовтими знаменами. «Самостійна» Україна проіснувала недовго. Її задавили революційно налаштовані солдати кирзовими чобітьми. До їх складу входили молоді пітерські робітники, в тому числі Сеня Руднєв.
«Трійка» звикла, що з’єднання місцеві жителі зустрічають з хлібом-сіллю. Радо вітають партизанів. Але у волинському селі населення начебто вимерло. Тільки кілька стариків, боязко висунувшись на вулицю, мовчки спостерігали за подіями.
Впоравшись з символами, колона рушила далі. Відразу ж за околицею села її зустріли вогнем кілька сотень місцевих патріотів. Зав’язався бій. Бійці з’єднання зустріли жорсткий опір. Але сили виявилися нерівними. Партизани подавили супротив.
Взятих в полон кількох патріотів допитали. Ними виявилися сільські мужики. Ковпак, не довго думаючи, наказав:
— В розпил!
— Сидір! Кого стріляти?! Місцеві селяни, наші брати-українці, — заперечив йому Базима.
— Чорт їм брат.
У розмову втрутився Руднєв:
— Нехай хлопці проведуть з ними роз’яснювальну роботу і відпустять з тією умовою, що вони не візьмуть в руки зброю, будуть сидіти вдома.
Сидір Артемович не сказав звичне «Нехай буде гречка», але і не заперечив проти рішення комісара. Чоловіків відпустили додому.
Загін побудував переправу через річку Случ, рушив у бік Берестян, обігнувши місто Рівне з північного боку. Через населені пункти, які два роки не бачили радянської влади, рухалася ціла армія. Близько двох тисяч людей з гарматами і мінометами, не кажучи вже про кулемети і автомати, бронебійні рушниці і друге озброєння.
Скрипіли важко навантажені вози, іржали коні, лунали гучні голоси людей.
Уже кілька годин йшов дощ. Всі дороги залило. Бруд по коліно. Потопаючи у в’язкому місиві, Семен Васильович їхав уздовж колони на коні Дружиніна. Зверху комісар був одягнений у плащ-палатку і шинель. Але він промок до нитки.
Семен Васильович побачив свого сина, який крокував у кирзових чоботях з групою молоді. Штани й гімнастерка прилипли до тіла Радика, струмки води стікали змійками з його відкритої голови.
Під’їхав до молодих:
— Дощ дістав?
За всіх відповів невисокого зросту з лляним волоссям Михайло Кузьмич:
— Швидше підростемо!
Семену Васильовичу на мить здалося, що дощ припинився. Небо звільнилося від хмар. Він із захопленням подумав: «Ось це люди! Два роки, відірвані від рідних, вони живуть і борються, добуваючи собі спорядження, озброєння і продовольство. Вони весь час під відкритим небом. Крокують під дощем десятки кілометрів. Жодного стогону, ніяких скарг. Що ж це за народ!?».
Підійшли до лісу біля села Корчин. Несподівано зав’язався бій. Обоз з пораненими українськими патріотами врізався в обоз партизан. Руднєв підскакав до тачанки Ковпака. Пересів у неї.
— Що будемо робити, командир?
— Не дають спокою. Треба знищувати.
— Давайте зробимо привал. Виділимо кілька рот, щоб прочесали ліс.
— Правильно. Нада очистить ліс.
Цілий день не припинялася стрілянина. Цілий день тривали сутички. В результаті, ліс очистили від українських патріотів. Взяли багато полонених, зброї, продуктів харчування.
Ковпак знову хотів полонених розстріляти. Руднєв висловив своє «ні». Між командиром і комісаром зав’язалася перепалка. За допомогою членів штабу Руднєву вдалося переконати Діда не розстрілювати патріотів.
До початку липня рухалися по регіону, насиченому українськими патріотами, які нападали на окремі загони партизан, заважали вести розвідку.
Доводилося витримувати і сутички з невеликими поліцейськими гарнізонами з узбеків і туркменів «Туркестанського легіону».