Він прочитав і насупився.
— Не розуміють, з ким мають справу, — промовив.
Ковпак знову розлютився. Підкріплюючи мову добірним матом, прокричав:
— Негайно артилерію! Змести село з лиця землі!
— На таке не піду, — відповів йому спокійно Руднєв.
Ковпак забігав по хаті. Не знав, як вчинити. Командир був рішучим і швидким в своїх діях. Поставити комісара на місце йому не складало особливих труднощів. Але до цього приєднувалася ще одна обставина. Штаб в повному складі підтримував не його, а Руднєва. Про це йому боялися сказати в очі, але він розумів, що і Базима, і його помічники, і Вершигора вважають неправильним стріляти з гармат по мирному населенню.
Комісар теж опинився в скрутному становищі. Він не знав, що робити. Як з найменшими втратами вийти з ситуації, що створилася.
— Обійдемося без бійки, — нарешті вимовив він.
Чотири роти розосередилися на березі Горині. Встановили гармати і кулемети. Почали будувати переправу. Весь штаб вів спостереження за розвитком подій.
З того боку прозвучало кілька пострілів.
— Не стріляти! — Наказав комісар. — Вони нас не спровокують.
Він підкликав до себе командира розвідки другого батальйону Шумейко. Той добре розмовляв по-українськи. Був з місцевих і прекрасно знав ситуацію, яка склалася в регіоні. Шумейко без зброї попрямував на переговори з патріотами.
Там його прийняли більш гостинно, ніж молоду розвідницю.
— А то дівчісько прислали. Про що з нею можна говорити, — заявив Тарас Боровець.
Патріоти вимагали звільнити своїх полонених. Взамін дали згоду пропустити партизан.
Під керівництвом Вершигори полонених швидко переправили на інший бік річки. До шостої години ранку партизани увійшли в село Здвиждже.
Патріотів там не виявилося. Вони пішли, не бажаючи вступати в контакт з червоними партизанами.
На відміну від жителів Корчина, мирне населення цього села висипало на вулиці.
Семен Васильович їхав на скакуні і посміхався:
— Сьогодні ми добилися великої політичної перемоги, — пояснював він членам штабу. — Ми довели, що червоні партизани України не бандити з великої дороги.
Ковпак, який пересів з тачанки в сідло коня, супився, але нічого не говорив. Він змирився з ініціативою комісара, яка призвела до позитивних результатів. Але йому порядком набридли дрібні групи людей, які боролися за нещасну, понівечену і знекровлену Україну.
Він розумів німців, угорців, румунів, росіян, громадян інших національностей, яких окупанти насильно змушували воювати проти Червоної Армії і партизан. Але він не розумів своїх, українців, які вели бойові дії і з партизанами, і з німцями. Вони дратували його, ці безумці. Вони люто борються за волю і незалежність України. Здуріли! Проти кого? Проти Німеччини і Радянського Союзу. Купка непідготовлених до бойових дій добровольців. Він, як і раніше, наполягав, що з ними не потрібно церемонитися. Їх треба знищувати.
Дискусії командира і комісара зайшли занадто далеко. Вирішили, щоб їх розсудили в Москві.
Відповідь отримали за підписом першого секретаря ЦК КП (б) У Микити Сергійовича Хрущова:
«У нашому ставленні до українських націоналістичних „партизанських“ загонів ми повинні завжди пам’ятати і розрізняти: перше, що керівники українських буржуазних націоналістів — це німецькі агенти, вороги українського народу. Друге, що деяка частина рядових учасників цих загонів щиро бажає боротися з німецькими окупантами, але вони обмануті буржуазними націоналістами, які пролізли до керівництва цими формуваннями.
Виходячи з цього, Вам необхідно:
Перше: всіма способами викривати керівників цих формувань — буржуазних націоналістів, як ворогів українського народу, німецьких агентів. Це необхідно проводити шляхом посилення агентурної роботи, поширенням листівок і т. п.
Друге: не вступати в контакт з цими загонами.
Третє: не виступати збройно проти цих загонів, якщо вони на Вас не нападають, пам’ятаючи, що зараз нашим головним завданням є розгром фашистської Німеччини і вигнання німецьких окупантів з нашої території».
Начальник УШПР виражався більш категорично. Він наказав не зв’язуватися з патріотами. Не так багато він пропрацював заступником наркома НКВС України. Але пам’ятав, якою там напруженою була обстановка перед війною. Люди не прийняли Радянську владу. Проводили акти непокори. Їх судили, цілими сім’ями виселяли у виправно-трудові табори, але опір не зменшувався.
Лунали голоси, щоб виселити всіх українців за межі республіки.
Тимофій Амросієвич розумів, що після розгрому Німеччини війна в Західній Україні не закінчиться. Патріоти будуть до останнього боротися за незалежність України.