Такі «сигнали» з Москви в з’єднанні зрозуміли по-різному. Руднєв продовжував, як і раніше, дотримуватися своєї тактики. Вести політику: бити німця — разом, а жити нарізно.
Він дотримувався правила «здорового глузду». Будь-яка відповідь, будь-яка інструкція не може врахувати всіх тонкощів життя. Навіщо налаштовувати проти себе патріотів, якщо можна уникнути збройного конфлікту. Для цього треба вступати з ними в контакт. Це вже після війни нехай органи розбираються, хто правий.
Ковпак залишався непримиренним до тих численних загонів, які не давали з’єднанню спокою. Він посилався на слова Микити Сергійовича: «не вступати в контакт з цими загонами».
На цьому підґрунті Ковпак і Руднєв продовжували вести запеклі дискусії. Чергова сутичка спалахнула, коли після складних переговорів патріоти України пропустили підрозділи з’єднання. Але Ковпак вирішив розправитися з ними.
— Ми пройшли без єдиного пострілу. Що ж, тепер в них стріляти? — З обуренням запитував у командира комісар.
— Я запитав Строкача. Нам наказали стріляти.
— У своїх людей? В спину?
— Бандери вони. Ще гірше німців.
Командира не змогли переконати і Базима з Вершигорою. Він розправився з патріотами. Можливо, це відгукнулось, коли червоні партизани дрібними групами виходили з гір. Вони потрапляли під обстріл не тільки німців, а й патріотів України. Групі Ковпака довелося себе видавати патріотами, тому, що самостійно вийти з Карпатських гір він не зміг.
Руднєв черговий конфлікт з Ковпаком сприйняв дуже болісно. Він кілька днів не міг заспокоїтися. Не їв, не пив. Вперше за час рейдів по тилах противника відчув себе зовсім розбитим. Йому захотілося побачити Ньому і Юру, хоча б тиждень відпочити від боїв разом з ними.
Найбільше він боявся, що Ковпак ставав некерованим. Він остаточно йшов у вільне плавання.
Базима і Вершигора всіляко намагалися підтримати і заспокоїти комісара.
— З патріотами політичних розмов вести не слід, але тримати нейтралітет потрібно, — сказав їм Руднєв при черговій зустрічі. — Невже незрозуміло?!
— Тільки твердолобі цього не розуміють, — підтримав його Вершигора.
— Тим більше, це українці. Свої, — додав Базима.
— Нерви напружені. У такому винятковому національному та політичному переплетінні провести з’єднання — це рівнозначно тому, що провести корабель по невідомому фарватеру серед підводних каменів і мілин. Сидір нічого цього не хоче розуміти.
— Як він набрид зі своїми безпідставними випадами, безграмотними повчаннями, — не втримався Вершигора.
— Не говори, — вимовив тихо Руднєв. — У стратегії і тактиці партизанської боротьби він повний профан.
— Ти, сусід, не бери близько до серця. Пригнись, роби, що вимагають, — порадив комісару Базима. — Не потрап у халепу вдруге.
— Якби мова йшла про мене особисто, я б так і зробив, — відповів Руднєв. — Але від нас залежить доля і життя багатьох людей.
— Побережи себе, Семен! — Наполегливо повторив Григорій Якович. — Переговорів з ідейними противниками вони не пробачать.
Маятник долі комісара почав хилитися в іншу сторону. Якщо навесні йому в Москві вірили, хотіли поставити на чолі з’єднання, то зараз ставлення до нього змінювалося в залежності від того, як він поводився з патріотами України.
Семен Васильович кляв українських патріотів, обурювався їх постійними набігами на з’єднання, але проти здорового глузду піти не міг: «Навіщо вбивати один одного, якщо можна домовитися».
Він знав, що в УШПР і ЦК Компартії України його дії вже отримали негативну оцінку, що в Комітеті державної безпеки він напевно «на прицілі» через ці переговори. Там бояться, що червоні партизани можуть об’єднатися з патріотами.
Але Блюхер теж знав: щоб врятувати своє життя, треба було кинути на добре обладнану оборону ворога молодих хлопців. Але не зробив цього.
4
Коли колона минула залізничний міст біля Тернополя, Григорій Якович Базима затримався. «Дивна річ — подумав він. — Забули підірвати стратегічний об’єкт».
Він підкликав Мишу Семенистого.
— Михайло Кузьмич! Терміново мінерів до мене! — Наказав.
Коли підривники під’їхали до начальника штабу, той запитав у них, показуючи на міст:
— Залишимо цілим? Нехай користуються?
Хлопці потисли плечима.
— Нам команди не було, — відповів один з них.
— Закладайте вибухівку! Негайно! — Наказав Григорій Якович.