Німці не давали партизанам часу на відпочинок. Вдень вони вели наступ, ніч партизани використовували, щоб змінити місцеположення, бо сили були нерівні. Уже кілька діб бійці не відпочивали. Кілька діб вони харчувалися, чим доведеться: ягодами, травами, сирими грибами.
Іноді їм вдавалося діставати у місцевого населення продукти, але за неписаним законом їх віддавали пораненим. Поранених партизани несли на собі на саморобних носилках. Багато просили товаришів пристрелити не тільки від болю, а й від того, що їм було шкода своїх побратимів. Вони ледь пересували ноги.
Від обозу майже нічого не залишилося. Кавалерійський ескадрон, гордість з’єднання, перестав існувати. Його командир Саша Ленкін тепер ходив пішки, але не розлучався зі своїм батогом. За прикладом Діда, він ударяв ним по халяві чобота і розповідав вчорашній випадок. Вночі загинуло ціле відділення кіннотників.
Вони вигнали знесилених в горах коней на пасовище. Самі відразу заснули від втоми, залишивши вартового. Той теж заснув.
До них підкралися прикордонники. Кинджалами кололи сплячих. Тільки наймолодший Миша Семенистий, якого нещодавно прийняли в комсомол, прокинувся. Він відразу розібрався, в чому справа. Тихенько підібрався до коня, скочив на нього. Піддав ногами, але кінь ледь плентався.
Мишу вбила автоматна черга. Знівечені трупи на наступний день знайшли. Але поховати мертвих не було можливості. Скрізь був твердий ґрунт. Довелося загиблих засипати зверху камінням.
З кожним днем трупів додавалося. Деякі з них засипали камінням, деякі — листям, а частина так і залишилося лежати на землі, даючи поживу хижим тваринам і птахам.
Карателям вдалося в черговий раз оточити партизанів. Взяти їх у подвійне кільце. Перше проходило в горах, за ним пролягло зовнішнє кільце в довколишніх селах. Крігер не сумнівався у своїх силах. Він методично, з чисельною перевагою, затискав партизан в горах, намагаючись будь-що не випустити їх зі сталевих обіймів.
Свою операцію генерал планував закінчити до кінця липня. З самого ранку німці почали шалені атаки. До самого вечора розлючено бомбили ліс літаки. Партизани відбивалися з останніх сил. Тільки через кілька днів німці впритул наблизилися до гір Шевка і Синичка, де партизани тримали свою оборону.
Український штаб партизанського руху отримував тривожні вісті від Сумського з’єднання партизан. Загін залишився без обозу. Близько двохсот поранених несуть на руках. Люди кілька діб не спали і не їли. Закінчуються боєприпаси. Генерал Крігер все тісніше стискає кільце оточення. Сотні бійців особового складу назавжди залишилися в горах.
Радіозв'язок з з’єднанням був нестійким, що ще більше хвилювало генерала Строкача. Він насилу зміг передати радіограму: «Ще і ще раз вітаю з виходом в Карпати. Доповів головному керівництву, всі раді, задоволені, оцінюють ваш рейд, як одну з кращих і найважливіших операцій, проведених вами. Бажаю успіху в розгортанні під вашим керівництвом широкого народного партизанського руху на всій Карпатській Україні».
Більше нічим УШПР оточеним і виснаженим в горах партизанам допомогти не міг. Щоб відволікти увагу ворога, партизани просили Строкача бомбити об’єкти біля розташування з’єднання. Про посилку авіації в район Карпат не могло бути й мови.
Після бою на Синичці зібрався штаб. Всі втомлені, зголоднілі, обірвані, брудні, зарослі. Семен Васильович вперше за два роки розстебнув комір гімнастерки. Сказав без особливих вступів, звертаючись до Вершигори:
— Петрович, якщо ти сьогодні не знайдеш виходу звідси, завтра буде пізно.
Вершигора і Руднєв попрямували до розвідників. Крім часових, весь загін спав. Бійці лежали в своїх розташуваннях прямо на голій землі, на каменях. Петро Петрович насилу розбудив кілька бійців. Вони знехотя встали.
Вершигора дав завдання знайти стежку, по якій можна вирватися з оточення. Через деякий час захекані розвідники повернулися.
— Ущелина вільна від противника, — доповів Митя Черьомушкін.
— Голову колони вперед! — Скомандував Ковпак.
Втомлені сонні люди потягнулися в круту ущелину. Колону очолював, спираючись на палицю і накульгуючи, начальник штабу. За ним йшов Войцехович, за ним — третя рота з Федором Андрійовичем Карпенко на чолі.
Колона рухалася по ущелині, над якою розташувалися ворожі засідки.
Коли основні сили пройшли, зав’язався бій німців з групою прикриття. Вона билася запекло, зупинила натиск ворога. Але загинув Митя Черьомушкін.